Методология социальной психологии

                  Етапи вибіркового дослідження.

    Завдання  будь-якого соціологічного дослідження  виявити причинно слідчий зв'язок між якимись фактами.

    1. Для цього висувається гіпотеза, тобто припущення, що одна група  фактів знаходиться в причинній залежності від іншої групи фактів.

    2. Будь-яке дослідження має під  собою теоретичну методологічну  ба-зу, тобто якісь доведені наукові  положення. 

3. Розрізняють  2 види змінних в дослідженнях:

- незалежну,  тобто ту яке є причиною  якого-небудь  факту;

- залежна,  яке залежить від попередньої; 

    4. Для вирішення виділяється група  респондентів, але спочатку визна-чається  генеральна сукупність, тобто соціальна  група або спільність, яка досліджуватиметься. З цієї групи виділяються респонденти,  група яких має бути репрезентативна генеральній сукупності. Вимога репрезентативної вибірки означає, що по вибраних критеріях або підставах група має бути пропорційна відповідним параметрам генеральної сукупності. Строго реп-резентативну вибірку забезпечити не можливо.

    Вибірковий  метод - метод здобуття інформації, заснований на вивчен-ні невеликої  частини потенційної сукупності об'єктів (генеральній сукуп-ності), виводи якого потім поширюються  на всю сукупність об'єктів.

    Проектування  вибірки включає:

• Визначення кордонів і складу генеральної сукупності (суцільне або вибіркове дослідження).
• Визначення типа вибірки (випадкова, квотна, гніздова, проста або многоcступенчатая).
• Визначення об'єму вибірки.
• Розрахунок граничної помилки вибірки (репрезентативності).
• Визначення технології відбору об'єктів.

 
 
 
 

 

    
 
 

4. ВЕРБАЛЬНА  ТА  НЕВЕРБАЛЬНА  КОМУНІКАЦІЯ. 

    Передача  будь-якої інформації можлива лише через знакові системи. Існує декілька знакових систем, які використовуються в комунікативному процесі. Можна виділити вербальну  комунікацію (знаковою системою є мова) і невербальну комунікацію (використовуються різні немовні знакові системи).

    Вербальна комунікація. Використовує усну і письмову мову, слухан-ня. Якщо уявити, скільки книг, газет і журналів виходить щодня, скільки листів, телеграм, рекламних листівок знаходять люди в своїх поштових скриньках, скільки книжок ми читаємо протягом свого життя – і стає зро-зумілою важливість письмової комунікації.

    В епоху, коли на зміну телефонним переговорам  приходить електрон-на пошта, навички письмової мови стають дуже важливими (при відборі на роботу).

    Усна  мова ще й досі залишається найбільш розповсюдженим спосо-бом комунікації.

    Щоб бути зрозумілим, мало мати хорошу дикцію. Потрібно не тільки усвідомити те, що необхідно  повідомити, але й вибрати такі слова, щоб во-ни були зрозумілими слухачам.

      Слова здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації. В зв’язку з цим  в психології аналізується мова з  погляду на спілкування. Удосконалення  навичок вербального спілкування  можливо за рахунок зба-гачення словарного складу мови. Використовуючи слова, потрібно зверну-ти увагу на денотати і конотації. Денотат – це словникове визначення слова, а конотація – це почуття, емоції і асоціації, які зумовлені тим або іншим словом.

      У визначенні денотативного і конотативного значення слова можуть виникнути проблеми, пов’язані з багатозначністю слова. Значення виявля-ється в контексті. Роботодавцям добре відома відмінність між денотатив-ним і конотативним значенням слів. Так просто змінивши назву тієї чи ін-шої робітничої посади, можна зробити її більш привабливою.

    Ефективність вербальної комунікації залежить і від уміння слухати, яке є необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника.

Слухання  – психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

    У процесі слухання реципієнт декодує (розкриває смисл) інформацію, отриману від комунікатора. При цьому яскраво  виявляється значення ситу-ації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодуван-ня. Без цієї ситуації неможливе розкриття смислу повідомлення.

    Слухання  як особистісна якість притаманне не всім людям. Не слуха-ють співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора тощо. Психологічні проце-си, позначені поняттям «слухати» і «чути», суттєво різняться. Слухати оз-начає напружувати орган слуху, а чути – напружувати мозок, концентрую-чи увагу на словах партнера. Ефективне слухання передбачає правильне розуміння слів і почуттів мовця.

    Слухання  співрозмовника є активною діяльністю, до якої задіяні і ба-жання почути, й інтерес до мовця, а також  вербальні та невербальні аспек-ти комунікації. Зважаючи на поведінку  учасників комунікативного проце-су, розрізняють не рефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійне слу-хання.

    Не  рефлексивне слухання полягає у мінімальному втручанні в мову співрозмовника (пасивне слухання). Таке слухання ефективне, коли спів-розмовнику важко викласти свої проблеми, необхідно тримати під контро-лем емоції у спілкуванні з особою, яка обіймає високу посаду. Недоцільне воно в ситуаціях, коли співрозмовник не зацікавлений у розмові або коли його намагання слухати і зрозуміти сприймається як згода, співучасть.

    Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворот-ного зв’язку для досягнення більшої точності в розумінні партнера.

    Критичне  слухання вимагає від учасника спілкування спочатку ана-лізу повідомлення, потім його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії та ін.

    Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника позитивні емоції, та неефектив-ним, якщо провокує негативні емоції.

    Словесне  узгодження дій комунікатора і реципієнта передбачає пере-мінне прийняття ними комунікативних ролей іншого.

      Невербальна комунікація – це комунікація, яка здійснюється без слів. Наприклад, комунікації, що здійснюються різними художніми фор-мами. Все більш стають поширеним прості зорові символи.

    На  сьогодні описано і досліджено чисельні форми невербальних зна-кових систем. Головні з них: кінесика, паралінгвістика, проксеміка, візу-альне спілкування. Оптико-кінетична система знаків включає жести, міміку, пантоміміку, вона є більш-менш чітко сприйнятою властивістю загальної моторики різних частин тіла (рук, обличчя, пози). Психологи ви-явили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника силь-ніше, ніж вербальне. Цю систему знаків в комунікації досліджується – кі-несикою.

    В літературі визначено більш як 20000 описувань виразу обличчя. Щоб якось  їх класифікувати була запропонована  дослідником П. Екманом методика, яка отримала назву FAST. Принцип той самий: обличчя ділить-ся на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і область носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій: радість, гнів, здивування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповідно «зони» дозволяє визначити більш-менш правильно мімічні рухи.

    Специфічною знаковою системою, що використовується в комуніка-тивному процесі, є «контакт очей», який має місце у візуальному спілку-ванні. Дослідження в цій галузі пов’язані з загально-психологічними дос-лідженнями в галузі зорового сприйняття – руху очей. В соціально-психо-логічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, «тривалість» їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його і т. ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілкуванням – знаки, що подаються рухами очей, включаються в більш широкий діапазон ситуацій спілкування. Кон-такт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готов-ність підтримати комунікацію або перервати її.

    Паралінгвістична  і екстралінгвістична система знаків – є «добав-ками» до вербальної комунікації. Паралінгвістична система – це система вокалізації (якість голосу), його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система – це включення в мову пауз, інших вкраплень (покашлювань, пла-чу, сміху, темп мови). Всі ці доповнення виконують функцію фасцинації – збільшують семантично значиму інформацію за допомогою «навколомов-ними» прийомами.       

    Простір і час організації комунікативного процесу виступають зна-ковою системою, несуть смислове навантаження.

    Цікавими  є спостереження психологів про  особливості поведінки уча-сників спілкування, розміщених за прямокутним столом. Відомо, що квад-ратний стіл створює відносини суперництва рівних за статусом людей. Ві-дносини співпраці найлегше встановити з особою, яка сидить за столом поруч. Той, хто праворуч, розуміє співрозмовника краще, ніж той, що си-дить ліворуч. Найбільший опір чинить той, хто сидить навпроти. Атмосфе-ру неофіційності й невимушеності створює неофіційний (круглий) стіл.

    У різних культурах розроблені свої нормативи  часових характеристик спілкування, які є доповненням до семантично значущої інформації. Своє-часний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення – вияв неповаги. Існує окрема галузь – проксеміка, яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування («просторова психоло-гія»). Засновником є американський дослідник Е. Холл. Він виділив чоти-ри зони міжособистісного спілкування:

• зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього ті-лесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Допускаються в цю зону – лікарі, медсестри, перукарі та ін.;
• зона особистого спілкування (від 0,5 до 1,5 м). Межі цієї зони рі-зні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкують-ся добре знайомі один одному люди. Ця відстань дозволяє їм тор-катись один одного, потиснути руку, похлопати плече. Люди вва-жають цю зону своїм особистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх людей;
• зона формального спілкування (від 1,5 до 3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує ви-слів «витримувати дистанцію», за допомогою якого описують ві-дносини начальника і підлеглого;
• зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування.

    Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмін-ності. Незнання норм чужої культури може зашкодити діловому спілкува-нню. Дослідження в галузі просторової психології пов`язані з вивченням специфічних наборів, просторових та часових констант, комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. Суть полягає в тому, що спе-цифічна ситуація спілкування створює несподівані ефекти впливу.

    Система невербальної комунікації є важливим чинником формування спільного інформаційного поля та спільного смислу в процесі спілкування. Вони можуть як полегшувати, так і послаблювати вербальну комунікацію.