Соціальна політика, як чинник сталості розвитку економічної системи України

ПЛАН

 

1. СУТНІСТЬ І НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
2. СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ І ПРОБЛЕМА НЕРІВНОСТІ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ
3. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
4. ВИСНОВКИ
5. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. СУТНІСТЬ І НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Соціальна політика - це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища. Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Основними суб'єктами соціальної політики є держава, суспільство. У процесі демократизації суспільного життя важливу роль відіграють такі суб'єкти як профспілки, місцеві органи влади, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, різноманітні фонди, колективи тощо. У такій складній структурі суб'єктів соціального розвитку безпосередніми і основними суб' єктами є люди, які водночас як працездатне і непрацездатне населення є об'єктами соціальної політики.

Соціальна держава виступає важливим координуючим суб'єктом політики. Свій вплив вона розповсюджує на ринок праці та зайнятість, трудові відносини в цілому, оплату праці та інші грошові надходження населення, систему соціального забепечення, елементи соціальної інфраструктури та окремих громадян, що виконують роль споживачів.

Соціальна політика має ґрунтуватися на пізнанні законів суспільного розвитку, зокрема соціальних відносин, виявляти глибинні тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють процес самореалізації людиною власного соціального потенціалу, її соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованого впливу на них суб'єктів регулятивної діяльності.

Соціальна політика держави направлена на вирішення соціальних проблем, тому основними напрямками соціальної політики держави є:

- гарантування членам суспільства  мінімального доходу;

- підтримання і розвиток здібностей  членів суспільства і насамперед  здібності до праці;

- забезпечення членів суспільства  прийнятним рівнем соціальних  послуг.

Отже, соціальну політику сучасної держави можна визначити як одну з головних складових загальної політики, втілену у соціальні програми та соціальну практику, що направлені на забезпечення задоволення потреб людини і суспільства в цілому і є необхідними для їх нормальної життєдіяльності.

 

2. СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ І ПРОБЛЕМА НЕРІВНОСТІ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ

При розробці соціальних стандартів потрібно враховувати два аспекти:

- стандартизацію соціальних прав;

- розробку соціальних стандартів  рівня життя. Головна мета розробки соціальних стандартів - забезпечити в країні стабільність і мінімізацію соціального ризику, що в цілому дозволить знизити соціальну напругу.

Важливим показником рівня життя та добробуту населення є доходи, під якими розуміють грошові та натуральні (у грошовій оцінці) надходження громадян з різних джерел, які використовуються для задоволення їхніх власних потреб, нетоварних витрат і приросту їх заощаджень за певний період часу. Як соціально-економічна категорія, доходи населення характеризують стосунки з приводу присвоєння, використання, розподілу та перерозподілу створюваних у суспільстві благ.

Факторами, що істотно впливають на формування доходів населення будь-якої країни є: темпи зростання ВВП та його розподіл, розвиток вітчизняного бізнесу, інвестиційні процеси, стабільність та міцність національної валюти і фінансової системи в цілому, чисельність населення, розробка ефективного механізму зайнятості та вирішення проблем безробіття, динаміка цін та відповідність їх реальним розмірам заробітної плати та трансфертам, своєчасність виплат заробітної плати, пенсій, стипендій тощо.

Сьогодні сучасні економісти зосереджують увагу на дослідженні відмінностей у рівнях доходів різних груп домогосподарств, зокрема, аналізують розподіл доходів серед різних домогосподарств чи категорій січей без посилання на. джерело доходу чи суспільний клас, до якого вони належать. Тобто, мова йде про особистий розподіл доходів. Якщо досліджують розподіл грошового доходу суспільства відповідно до функції, яку виконує одержувач доходу, то такий розподіл називають функціональним. Для того щоб зрозуміти, чому Існують відмінності у рівнях доходів домогосподарств, необхідно дослідити, як визначаються особисті доходи.

Рівень доходів домогосподарств не повинен бути нижчим прожиткового мінімуму. При його аналізі розрізняють:

- фізіологічний мінімум, який враховує  витрати на задоволення найнагальніших  потреб (фізіологічних, фізичних) та  послуг (транспортних, комунальних  тощо) протягом короткого періоду  часу практично виключаючи придбання  одягу, взуття, житла та інших непродовольчих товарів;

-соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає витрати на мінімальні  духовні та соціальні запити, які суспільство визнає необхідними  для збереження прийнятного рівня  життя. Соціальний мінімум ще  називають бюджетом мінімального достатку.

Нерівність доходів населення зумовлена відмінностями в оплаті праці, неоднаковими розмірами власності, можливістю отримання соціальної допомоги та пільг від держави, індивідуальними особливостями кожного члена суспільства, соціальним статусом тощо. З одного боку, на думку західних вчених, розрив у доходах населення саме створює передумови для економічного зростання, стимулює виробництво, розвиток науки та створення нових товарів і послуг, з іншого - нерівність доходів говорить про нестабільний розвиток економічної системи, що супроводжується зростанням рівня цін, інфляції, безробіття, масштабів тіньового сектору, посиленням соціальної напруженості. Тому, визначення диференціації доходів є необхідним для отримання достовірної картини життєвого рівня населення.

Як і в багатьох країнах, в Україні доходи між різними групами населення розподіляються нерівномірно, офіційно більша половина населення є бідною. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави: використання прогресивної шкали оподаткування, розширення суспільних благ, удосконалення системи державних трансфертних виплат.

 

3.  ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Особливості розвитку сучасної української економіки, політична криза, обмеженість фінансових ресурсів та інші негаразди роблять необхідним створення на рівні держави умов для самореалізації та самозабезпечення економічних суб'єктів, а також формування ефективної системи соціального захисту населення.

Основними напрямами реалізації соціальної політики української держави є активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізмів взаємодії держави та суспільства, досягнення соціальної злагоди і соціальної справедливості, забезпечення відчутного поліпшення матеріального добробуту населення, створення умов для підприємницької діяльності, забезпечення високої продуктивної зайнятості, удосконалення системи оплати праці, соціального захисту та. пенсійного забезпечення, проведення активної політики підтримки сім'ї, регулювання демографічних процесів, підвищення тривалості життя, поліпшення та подальший розвиток соціальної інфраструктури, забезпечення соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення, боротьба з бідністю тощо.

Нормативно правова база соціального захисту населення в Україні представлена рядом законів, найважливішими серед яких є Закони України «Про зайнятість населення» (1991 р.), «Про охорону праці» (1992р.), «Концепція соціального забезпечення населення України» (1993р.), «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (1998р.), «Про прожитковий мінімум» (1999р.), «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1999р.), «Про обов'язкове державне соціальне страхування па випадок безробіття» (2000р.), «Про обов'язкове державне пенсійне страхування» (2003р.), «Про соціальний захист дітей війни» (2004р.), «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (2006р.) та інші.

На жаль, соціальна політика України є нестабільною, тобто мета та зміст соціальної політики можуть діаметрально змінюватися протягом короткого періоду в силу суб'єктивних чинників та об'єктивно заданих обмежень - негативні соціальні наслідки трансформаі піших процесів, фінансові та інституціональні обмеження, зрощування інтересів бюрократичного апарату з інтересами великих підприємців тощо. ЦІ та інші обмеження істотно впливають на соціальну політику держави на сучасному етапі та визначають її вузьку спрямованість - переважно надання допомоги окремим найменш захищеним верствам населення.

В даний час на порядок денний виходять проблеми духовно-моральної складової інноваційного розвитку. На нашу думку, вона є найважливішою умовою успіху в побудові нового суспільства, адже структурну перебудову економіки і модернізацію всього суспільства треба починати саме з неї.

Світова фінансово-економічна криза ще раз підтвердив, наскільки нестабільна і вразлива економіка, побудована на спекулятивному капіталі. У нинішній ситуації державі і суспільству необхідно зробити все можливе для відродження трудової етики, глибокої поваги до людської праці і до людини праці. Це найважливіша умова переходу до інноваційного розвитку. Адже сталого економічного зростання можна досягти лише за рахунок ефективності реального сектора економіки, зв'язку фінансових інструментів з результатами людської праці.

Для більшої антикризової стійкості, забезпечення динаміки зростання, необхідно почати формування нового, а саме - ноосферного світогляду і економічного мислення, насамперед, у представників чотирьох найважливіших інститутів суспільства - влади, науки, освіти, релігії. Поряд з тим не менше важливо переглянути предмет економічної науки і освіти, який вже не може обмежуватися дослідженням проблем відтворення лише товарів, робіт і послуг, а тим більше капіталу. Наука покликана вивчати життєдіяльність людини на Землі у всій повноті її проявів і в усі періоди біологічного циклу індивіда. Таким чином, економічна наука повинна включати в свій предмет також знання всіх інших наук і сфер діяльності, тобто виступати синергетичної наукою, яка формує у людей інноваційне, ноосферне світогляд, здатність мислити глибоко, але діяти локально - в інтересах своєї країни і свого народу.

Антикризова господарська модель життєдіяльності повинна бути відображена у законотворчості. Важливо подолати абсолютизацію речовий залежності людей і фетишизацію прибутку, грошей, матеріального предметно-речового виду виробництва та накопичення, коли люди, схиляючись перед багатством, не є дійсно вільними суб'єктами і творцями суспільних відносин, коли людина служить тільки матеріальному виробництву, пристосовуючи до нього самого себе і природу. На жаль, сьогодні панує не особистість як така, а культ сили, грошей, прибутку, посади, величини капіталу, прагнення до соціального паразитизму, заволодінню власністю і грошима шляхом рейдерства, боротьби за владу, за "тепле місце".

Духовність - не результат матеріального благополуччя або якийсь придаток до нього. Тому хибною є думка про те, що спочатку треба забезпечити людям матеріальний достаток, а вже потім думати про духовність. Не можна розглядати матеріальний комфорт як головну мету життя. Таким шляхом йде західне постіндустріальне суспільство, для якого характерна тотальна матеріалізація буття людини. Крізь призму ринку, користі, прибутку, рентабельності розглядається все, що існує. Дух безмірного споживацтва і прагнення до насолод, гострим відчуттям (часто кримінально-аморальним) свідчать про глибоку духовну кризу Заходу на тлі матеріального комфорту і благополуччя.

Наша модель соціально-економічного розвитку не повинна сліпо копіювати західні стандарти і цінності. Ринкової повинна бути економіка, а не суспільство. Технологічним повинно бути виробництво, а не спосіб життя. Не варто, чи не гуманно, не природно "ламати" і перекроювати себе, свою душу, свій менталітет, щоб в гонитві за західними стандартами зайняти чергу в "споживчий рай". Занадто великі культурно-історичні відмінності. Проміняти національно-культурну своєрідність, накопичений за тисячі років духовний потенціал нашого народу на матеріальний комфорт і достаток - означало б зробити фатальну історичну помилку.

Необхідно творчо усвідомити себе і своє місце в світі. Такий же селективний підхід потрібен і до інновацій. Лише в такому випадку будуть можливі формування адекватної національної ідентичності українського народу, усвідомлення ним себе як інтегрованої спільності вільних індивідуальностей у суспільно-політичному, соціально-економічному, культурно-історичному та духовно-моральному розумінні. Тоді ми станемо поважати себе і нас будуть поважати, а наш народ, наша країна займуть гідне місце у світовому суспільстві.

Реалізація всіх зазначених ініціатив потребує значних фінансових ресурсів, які можуть бути мобілізовані за рахунок підвищення ефективності виробництва, унеможливлення фактів приховування податків і зборів, перекриття шляхів контрабанди, припинення продажу за безцінь державного майна тощо. Наявність коштів на соціальні програми підтверджує і той факт що протягом останніх трьох місяців за наполяганням Президента України було внесено змін і доповнень до державного бюджету України на посилення соціального захисту громадян біля 10 млрд. гривень.