Сучасний стан політичних процесів в Україні та їх особливості

     – перехід (спроба перейти) же до ринкових відносин спричинив різноманітні внутрішні  інтереси індивідів і груп, узгодити які, через сформовані стереотипи мислення, політичні лідери просто не в змозі.

     У той же час, стабільні, устояні правила-технології гри-поведінки більш (на певному  історичному етапі) розвинутих держав більш зрозумілі і доступні мономислячим політичним лідерам.

     Такий підхід (визначені права, які є  стабільними і більш-менш рівними для всіх суб’єктів міжнародних відносин) дозволяє самостійно ініціювати різні міжнародні проекти – від створення політичних союзів до міжнародних союзів економічних і воєнних.

     З цих позицій можна стверджувати, що ця особливість є своєрідною потенційною  нішею-ресурсом для пошуку шляхів виходу з тяжкої соціально-політичної кризи будь-якої держави перехідного типу і, як наслідок, форсованого переходу (фундаментальної трансформації як політичної системи, так і Системи в цілому) до держави демократичного типу.

     Але це – концептуальні – матричні підходи-погляди. Стосовно існуючого  стану та з метою його певної корекції доцільно відзначити наступне:

     – по-перше, згідно з результатами репрезентативного  соціологічного опитування, проведеного  Інститутом політичного моделювання, 89,7 відсотка опитаних вважають своїм головним ворогом інститути сучасної української державності та їх представників – тобто практично відверта і повна недовіра діючому режиму;

     – по-друге, багатовекторність зовнішньої політики – яку інакше, як невизначеність державної політики в міжнародних відносинах: західний чи східний вибір-напрямок – не можливо і вважати – тобто розраховувати правлячий політичній еліті (системі) на підтримку народу, який ще не являє собою певну єдність-сукупність – націю у політичному розумінні.

     Узагальнення  за матричним підходом перших чотирьох особливостей політичного процесу  сучасної України виявляє п`яту  – враховуючи інтенсифікацію процесу  глобалізації – майже найважливішу за значенням для вирішення проблем  національної безпеки особливість.

     З цього приводу треба зазначити  наступне.

     По-перше, закономірності цивілізаційних трансформаційних процесів початку ХХІ століття, вплив  інформаційних перетворень на свідомість і підсвідомість індивідів і, як наслідок, на прискорену інтеграцію як на регіональному, так і міжнародному рівнях обумовлюють розробку і створення відповідних новітніх політичних технологій узгодження взаємодії акторів міжнародних відносин. Тобто серед глобальних проблем сучасності є проблема об’єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, викликаних етнонаціональною дифузією – інформаційних носіїв найрізноманітніших ментальних особливостей-аспектів – цивілізації і, відповідно, проблема глобальної інформаційної безпеки.

     Проблема  глобальної інформаційної безпеки посідає особливе місце в структурі міжнародної інформаційної політики, визначає суперечність-невизначеність сучасного стану цивілізаційного розвитку, яка досягла такого ступеню, що виникає питання про загрозу існування цивілізації.

     «Глобальна  безпека як чинник міжнародних відносин, вплив якого має універсальний характер і врахування якого в діяльності міжнародного співтовариства та в зовнішній політиці окремих держав призводить до радикальних змін у поведінці акторів міжнародних відносин, до трансформації самої сутності проблеми безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду біполярної міжнародної системи, потребує концептуального перегляду принципів функціонування міжнародних та національних інститутів, що відповідають за безпеку, а також врахування в нових доктринах інформаційної складової міжнародного співробітництва.

     Теоретичною базою концепції глобальної безпеки  в інформаційну добу є теорії сталого  миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфліктних ситуацій на всіх рівнях – глобальному, регіональному і національному. Провідна ідея концепції – врахування всіх конструктивних ініціатив, філософських і політичних принципів, морально-етичних цінностей, релігійних і суспільних норм різних цивілізацій у забезпеченні існування і життєдіяльності людства».

     По-друге, в політичній сфері інформаційні технології прискорюють процеси  відкритості – зріст G – ступеню  відкритості суспільства-системи, і, як наслідок, політика держав – незалежно від бажань правлячих політичних систем і блоків – стає більш прозорою. Чим обертається для політичної системи і держави взагалі, як санкціонований, так і несанкціонований зріст G – це вже інша проблема. Але «глобалізація інформаційних технологій спонукає появлення монополій і транснаціональних корпорацій, які, концентруючи матеріальні ресурси і владу, диктують свої умови ринку, формують інформаційну олігархію...», що призводить до утворення віртуальної олігархії. Вирішення проблеми монополії глобально-віртуального інформаційного рівня – це найближча перспектива у проблематиці міжнародних відносин.

     По-третє, тотальне розповсюдження інформаційних  технологій починає призводити до певної гуманітарної кризи – негативного впливу на духовний світ людей, через трансформацію базових засад-чинників моралі. Відповідно, з метою збереження державності, політична система повинна-змушена постійно – в динамічному режимі – забезпечувати існування-недоторканість основи держави – загальнонаціональну свідомість єдності спільноти. Тим більш, що сучасні засоби масової комунікації в політичній сфері становляться неперевершеним інструментом маніпулювання громадською думкою: вони дозволяють дестабілізувати політичну ситуацію, провокувати соціальні вибухи, формувати відповідний імідж політичних діячів. Для України сьогодення вельми і відверто показовими є відповідні події у вітчизняному інформаційному просторі, наприклад, «касетний скандал», «кольчужний скандал».

     По-четверте, як свідчать відповідні дослідження інформаційного простору: «Сьогодні є факти, які свідчать про появу нової небезпечної тенденції, яка пов`язана із глобалізацією інформаційних технологій, а саме, інформаційного неоколоніалізму, який руйнує традиційні цінності локальних цивілізацій, замінюючи їх цінностями, яки притаманні суспільствам технологічно розвинутих країн, виправдовуючи насилля на геополітичній арені, формуючи умови для утворення інформаційних резервацій». 

     В умовах тотальної глобалізації об’єктом злочинності стає міжсередовищний інформаційний простір. І, як свідчить практика навіть найбільш розвинених країн, нейтралізувати антицивілізаційні наслідки дій кіберкриміналу в інформаційній сфері іноді практично неможливо.

     Стосовно  інформаційної безпеки держав перехідного типу – годі й говорити. Але в процесі трансформації держави цей фактор необхідно враховувати. Враховувати на найвищому рівні.

     По-п’яте, на межі II-III тисячоліть виявлена наявність  цілого спектру нових – інформаційних  – загроз, джерела яких перебувають у віртуальному інформаційному просторі – тобто поза межами національних кордонів – і за своїми характеристиками-впливом переважають можливості відповідної протидії суверенних держав. «Інформаційна безпека сьогодні стала стратегічною категорією, складовою таких комплексних понять як "міжнародна безпека" і "національна безпека"». До цього ж ряду треба віднести і систему Echelon – засобів і технологій штучно-людського утворення інформаційних чорних дірок.

     Дослідження цієї проблеми показали, що:

     1.Глобальна  інформатизація призвела до зміщення  полів узгодження інтересів в  віртуальний простір.

     2.Віртуальний  простір нівелює – робить певною  мірою непрацездатним – вплив  Конституції держави на свідомість  соціуму.

     3.Лідерство  США в області високих технологій не дає підстави покладатися на світового лідера.

     Таким чином, базовою, фундаментальною інформаційною  матрицею існування будь якої країни як певної самостійної Системи є  загальновизнане бачення-уявлення інформації, інформаційного середовища, інформаційних технологій. Відповідно:

     П’ята особливість політичного процесу  в Україні полягає у відсутності  загальнодержавної комунікаційної (яка включає весь спектр можливостей  – від транспортних до креативних складових) системи. Середовище (соціум) через засоби масової комунікації повинно постійно постачати в політичну систему свої вимоги за допомогою розгалуженої системи представництва інтересів найширших верств населення. Фактично, можна стверджувати, що епіцентр ризиків і загроз будь якої країни і, як наслідок, Цивілізації взагалі певним чином знаходиться у засобах масової комунікації.

     Однак держави перехідного типу, як правило, такої комунікаційної – розвинутої інформаційної відповідним чином  захищеної – інфраструктури не мають. І, як наслідок, традицій-технологій зворотного зв’язку – інформаційного обміну між політичною системою і соціумом не існує. Багатопартійність без відповідного підгрунтя – розгалуженої системи засобів масової комунікації – не в змозі виступати ефективним каналом трансляції і/або ретрансляції інтересів будь-яких соціальних прошарків до влади. Та й що можуть запропонувати і кого можуть об’єднати під своїми знаменами-лозунгами десятки карликових партій і суспільно-політичних течій, які не мають реальних важелів впливу на політичну систему. При цьому статистика свідчить, що при наявності декількох десятків (і навіть сотень) партій, наприклад, як в Україні, вони об’єднують лише одиниці відсотків електорального населення.

     Крім  того, вже було вказано на масове старіння (після Другої світової війни) професій. Одними з перших у низці «миттєво постарілих» (але вже після денонсації Союзного договору у грудні 1991 року) стали «професії» політрука, ідеолога, інструктора, секретаря і т. д. Але самі ж політруки, ідеологи, інструктори, секретарі і т. д. – інформаційні носії усе ще «бродячого по Європі (нехай вже більшою мірою і віртуального) привиду» – залишилися. Залишилося і суспільно-політичне інформаційне середовище, практично єдине середовище існування, де так чи інакше вони можуть себе реалізувати. Інформаційне середовище, яке на сучасному етапі не відповідає вимогам сучасності і, відповідно, потребує радикальної трансформації.

     У цьому контексті показовим є  приклад періоду правління першого  і останнього президента СРСР, який О. Попцов визначив як «інформаційну блокаду, запліднену великою кількістю дезінформації. М. Горбачову подобалося вважатися інформованим. Це дуже швидко відчуло найближче оточення. Якщо Президент бажає відчувати себе інформованим, не будемо його розчаровувати. Він повинен знати те, чого не знають інші. Він повинен знати прямо протилежне загальнодоступному... Так слабкість реформатора, вчасно помічена апаратом (це одна із найбільш складних і суперечливих проблем будь-якої політичної системи: фактично мова йде про формування і функціонування внутрішнього інформаційного простору), допомагає апаратові прибрати владу (через утворення інформаційних чорних дірок політичної системи – авт.) до рук, про що Президент навіть не підозрює».

     І, таким чином, саме адміністративно-бюрократичний  апарат практично визначає-формує («світа робить короля») змістову насиченість – інформаційний потенціал – внутрішнього інформаційного простору і, як наслідок, зумовлює можливості прийняття чи неприйняття того чи іншого політичного рішення, яке може відверто  неспівпадати із вимогами соціуму. 

     Для трансформації такого стану речей, відповідно, потрібні: певна незалежність-прозорість засобів масової комунікації, технології – на законодавчому рівні –  забезпечення дійсної свободи слова.

     В якому ж стані знаходиться  інформаційний простір України сьогодні?

     По-перше, треба зазначити, що останні п´ять  років діючий політичний режим входить  до десяти країн світу, в яких міжнародні інституції визнають однією із головних  проблем – проблему свободи слова. Тут доцільно провести аналогію – побачити за матричним підходом певну кореляцію – між індексом корупції і свободою слова. Очевидно, що чим вище індекс корупції (відповідно – нижче корупція) – тим більше свободи слова – тобто вище ступінь відкритості політичної  системи і, відповідно: плідно і гармонійно функціонує технологія зворотного зв’язку.

     По-друге, основні телевізійні канали знаходяться  в руках олігархічних кланів. Адміністраційні  таємні інструктивні меморандуми –  «темники» – спричиняють відвертий  вплив-тиск на будь які суспільні як державні, так і приватні медіа-комунікації.

     При цьому досить вірогідна поява  в медіа-просторі інформаційної  інфраструктури, яка б забезпечувала  інтереси політичної касти східної  України.

     В свою чергу, інформаційна слабкість  опозиції компенсується найбільш  масовою її підтримкою у населення. Тим більш, що грошові вливання США в розбудову інформаційної інфраструктури опозиції, враховуючи наближення президентських виборів, свідчать про те, що треба чекати на інформаційну війну.

     По-третє, українська складова віртуального інформаційного простору – це певна інформаційна чорна дірка – джерело загроз національній безпеці. А інформаційні баталії, які загострюються в період передвиборчих кампаній, тільки збільшують негативні наслідки.

     Фактично, можна стверджувати, що інформаційний простір України потребує невпинної першорядної уваги політичної системи – від сучасної розбудови інформацйної інфраструктури до державного (не олігархічного, але соціуму) контролю.

     Аналіз  перерахованих особливостей трансформації  суспільства при переході від одного історичного стану-етапу розвитку до іншого, а також усвідомлення лідерами політичної системи не тільки результатів такого аналізу, але і важливості розробки і реалізації комплексної державної програми інформатизації дозволяють припустити, що у випадку розширення власних ініціатив у сфері міжнародних інтеграційних процесів, і насамперед у частині створення як загальнодержавної так і регіональних і міжрегіональних інформаційних інфраструктур, перехідний період, із усіма супутніми проблемами, може бути пройдений в історично відносно короткі терміни. Але першочерговим завданням з метою усунення зазначених проблем є проблема формування єдиної української нації – інформаційного середовища-носія державності.