Прикладна політологія

 Для внесення  змін до чинних виборчих законів  або прийняття нового виборчого  законодавства, як правило, необхідно  мати конституційну більшість,  що становить 2/3 депутатських  мандатів у парламенті від  загальної кількості депутатів.  Аналогічні норми діють у багатьох  країнах для визначення результатів  голосування на референдумах  і під час опитувань населення з найважливіших питань суспільного життя.

 Не менш складним  є переміщення на час голосування,  скажімо, традиційно більш консервативного  сільського населення до міст, або (навпаки) корінного населення до районів, де, на думку правлячих кіл, «завеликі» проценти етносів-мігрантів. Наприклад, особи, які при владі, можуть організувати під час проведення виборів навчання військових запасу або цивільної оборони. Завдяки цьому нерідко вдається перемогти на виборах, позаяк організувати «правильне» голосування на закритих від спостерігачів виборчих дільницях значно простіше, ніж на звичайних.

 Маючи інформацію  про традиції голосування на  виборах, референдумах, під час опитувань в окремих виборчих округах і в країні загалом, правляча еліта часто використовує маніпулювання кордонами виборчих округів, вдаючись до одного з двох варіантів: 1) об´єднання районів, де мешкають прихильники кандидата, в округи з гарантованою перемогою за рахунок збільшення «своїх» голосів; 2) поділ районів, де мешкають прихильники опонентів, на округи, де їхні голоси розчиняться в більшості «своїх» голосів.

 Конструювання  виборчих округів є складною  справою, потребує врахування  співвідношення кількості населення в кожному окрузі. Суттєвим чинником при цьому є межі адміністративно-територіального поділу, специфічні інтереси різних соціальних груп населення (за віком, національністю, родом занять тощо).

 Не менш важливим  є і термін виборів. Якщо  певна партія або виборчий  блок щойно перемогли, наприклад,  на президентських виборах, цілком  логічним для них буде намагання  якнайшвидше провести парламентські  вибори, аби використати позитивний  потенціал першої перемоги. Це також вагомий та ефективний інструмент політичної боротьби, який часто використовують разом з методами виборчої інженерії.

4. Засоби масової інформації: поняття, риси.

У політичній системі  демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

Політика як сфера  суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для  встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.

Характерні риси засобів масової інформації:

o публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

o наявність спеціальних технічних засобів;

o непряма, розділена  в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

o непостійний характер аудиторії;

o переважна односпрямованість  впливу від комунікатора до реципієнта.

Найбільш масовий  і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення. 
 

Функції засобів  масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

1) інформаційна функція  - отримання і розповсюдження  відомостей про найбільш важливі  для громадян і органів влади  події. На основі отриманої  інформації формується громадська  думка про діяльність органів  влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція  - донесення до громадян певних  знань дозволяє адекватно оцінювати,  упорядковувати відомості, отримані  з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики  і контролю. Критика ЗМІ характеризується  необмеженістю свого об'єкта, їх  контрольна функція засновується  на авторитеті громадської думки.  ЗМІ не можуть застосовувати  санкцій до правопорушників, але  вони дають юридичну та моральну  оцінку подій і осіб. У демократичному  суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна  функція проявляється у спонуканні  людей до певних політичних  дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція  - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам  різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Поте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення І свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякування населення, сіяти недовіру і страх. 

1. Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів  застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного  процесу, який охоплює найрізноманітніші  види політичної діяльності в межах  конкретної політичної системи. Серед  них — політична участь, яка  має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного  процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики). Серед  перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних  технологій) та утримання влади. Індивідуальні  технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.).

 Відповідно до  цього вироблено таку типологію  політичних ролей:

рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

громадяни, які належать до виборного органу, є активними  членами певної політичної організації;

громадські, політичні  діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;

професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у  політиці, людина керується здебільшого  двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.