Федеративний державний устрій

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра ____________________________________________

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Політологія»

На тему: «Федеративний державний устрій»

Виконав

_________________                                                                                    ________________

Перевірила

_________________                                                                                    ________________

Чернігів 2011

3

3

ПЛАН

ВСТУП              3

1.      Юридична природа держави              4

2.      Форми державного устрою              6

3.      Федерація, її ознаки та класифікація              9

Висновки              14

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ              16

ВСТУП

Незважаючи на те, що форму державного устрою досить широко висвітлені в сучасній юридичній і політичній літературі, на даний момент існують суперечливі погляди деяких авторів по проблемах віднесення держав до тієї або іншої форми держави. Типологія держав тісно пов'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного устрою, методів здійснення державної влади.

Враховуючи все більшу увагу, що приділяється державою соціальній сфері життя необхідно також відзначити те, що серйозний вплив на форму держави надає культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світоглядів, національні особливості, природні умови мешкання і інші чинники. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів з недержавними організаціями, партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою і іншими організаціями.

Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади. Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед, ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним самим. Цим питанням займаються такі правознавці як Венгеров А.В., Тихомиров Ю.А., Чиркін В.Е. та ін.

Актуальність теми не викликає сумніву, оскільки розвиток сучасного світу не стоїть на місці, постійна зміна економічної і політичної ситуації на міжнародній арені показує, в тому або іншому ступені, зміну форм державного устрою, наприклад, розділ СРСР, Чехословаччини і Югославії на групу самостійних держав, або ж об’єднання Європейських держав в ЄЕС, кажуть про те, що оптимальна форма державного устрою ще не знайдена. Звідси виходить важливість розуміння основ, що стосуються форм державного устрою і самого процесу трансформації держав в ті або інші форми, оскільки від цього залежатиме подальша політична ситуація як усередині держави, так і у відношенні з іншими державами.

Оскільки нашим об'єктом дослідження є форми державного устрою, а предметом дослідження – функціонування форми державного устрою в Україні, то розглянемо їх детальніше. Виходячи з актуальності вказаної теми, метою даної роботи є аналіз теоретичних і організаційних проблем форм державного устрою на сучасному етапі.

1.                 Юридична природа держави

Терміном «держава» прийнято позначати особливий тип соціальних явищ. Держава у вузькому сенсі — це політичний апарат управління суспільством, в широкому сенсі держава — якісно певна модель політичної організації суспільства, структурними елементами якої є закони, публічна влада, населення, територія, армія і правоохоронні органи. Поняття держава можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством. Або ж:

1)  Держава — це складне соціальне явище, відмінною рисою якого є примусова регуляція поведінки людей за допомогою норм.

2) Держава — це здійснюваний за допомогою офіційних органів, політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус;

3) Держава — це, по-перше, сукупність людей, територій, на якій вони проживають, та суверенної у межах даних територій влади; по-друге, організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.

              Держави були складовою частиною «панства», тобто Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Термін «панство» відповідав розумінню «держави» XIX–XX століття як організації політичної влади суспільства на певних територіях, яка була втілена в монархічній формі.

Коли ми говоримо про державу, то маємо на увазі певні відносини між людьми, юридично регульовані тими, хто уповноважений для цього. Таким чином, держава — це колективний феномен, що існує в конкретному просторово-часовому контексті.

Загальновизнано, що елементи або ж основні складові держави: це територія, населення (нація, народ) і публічна влада. Г. Еллінек писав: "Щоб уникнути юридичних фікцій і визнати передування усякій юриспруденції природне буття держави в одному з його складових, мабуть, реально існуючих елементів. Ці елементи: суть територія, народ, володар". Л. Дюгі серед елементів держави особливо виділяв територію: "Колективність може бути державою тільки тоді, коли вона осіла на території з певними межами. Без цього немає держави. Може існувати ціла соціальна група, в ній може виникнути навіть політична влада, але ця колективність, дійшовши навіть до політичної диференціації, не складає і не може складати держави".

Визнання держави органом усього суспільства — характерний мотив будь-якого ідеалістичного навчання про державу, тобто навчання, що виходить з ідеї, а не з емпірично установлених фактів. Держава поєднує своєю владою і захистом усіх людей, що населяють її територію, незалежно від їхньої приналежності якому-небудь роду чи племені. Це означає, що держава має свою територію, визначає її границі і захищає від нападу ззовні. Постійне населення даної території, як правило, має стійкий зв'язок з державою у вигляді підданства або громадянства і користується його захистом усередині країни і за її межами. Державна влада поширюється і на іноземних осіб, що знаходяться в країні і які не мають громадянства. Однак вони мають особливе правове положення.

Без жодного сумніву, територія — незаперечний елемент держави, звернемо увагу на інший елемент — публічну владу. На думку деяких учених в цій сфері права, говорити про державу можна тільки тоді, коли влада, що здійснюється в межах відособленої території над населенням, яке проживає в межах цієї території, суверенна, тобто самостійна, незалежна і, за твердженням К. Шмітта, володіє монопольним правом останнього рішення у разі виникнення правової колізії. Інакше кажучи, елементом держави є не просто публічна, а суверенна влада.

Отже, сама по собі єдність території, населення і влади ще не створює держави, а вказані елементи з рівною підставою можуть вважатися і елементами територіальних утворень — складових частин держави.

Будь-яке територіальне утворення з’єднує в собі територію — частину території держави, населення, що проживає на цій території, — частину населення держави і публічну владу (органи влади), що здійснює управління даною територією і даним населенням в рамках тих прав, які надані владою держави.

Процес виникнення і розвитку держави відбувався паралельно та протягом всього розвитку людства, і пройшов складний еволюційний шлях. Цей розвиток продовжується і зараз. Взагалі, немає єдиного погляду на походження держави, тому існує ряд концепцій (теорій), якими вчені, виходячи з особливостей розвитку суспільства різних народів, їх світогляду або релігійних переконань, намагалися пояснити передумови появи такого складного явища як держава.

Таким чином, на підставі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що держава — це політична цілісність, що утворюється національною або багатонаціональною спільністю, закріпленою на певній території, де підтримується юридичний порядок, котрий встановлюється елітою, яка монополізує інституціоналізовану владу, володіючи законним правом застосування примушення.

Актуальність вивчення проблеми походження держави полягає в тому, що процес державотворення ще продовжується. На даний момент, держава, на відміну від інших соціальних явищ, виділяється рядом ознак і властивостей (особливий апарат публічної влади, суверенітет, територія, система права і законодавства, апарат управління і примусу, фінансово-грошова система, податкова система, державна символіка тощо).

2.                 Форми державного устрою

Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами.

Про різноманіття форм держави говорив Аристотель, учень Платона, і разом з тим його критик. Традиції старогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися і в Стародавньому Римі. Цицерон (106–43 рр. до н.е.), наприклад, виділяв, залежно від числа правителів, три прості форми держави (царську владу – монархію, владу оптиматів – аристократію, а також народну владу – демократію) і змішану форму.

Форма держави – це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою). Термін «форма держави» ще у XVIII столітті застосовували філософи та юристи. Проте характеристика держави за різними формальними критеріями об’єктивно віднесена до «вічних» наукових проблем: відповідні тези були викладені ще Платоном і Аристотелем у вченнях про державу.

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства.

Структура форми держави – його внутрішня цілісна будова, що є стійкою єдністю елементів:

      форми державного правління;

      форми державного устрою;

      форми державного режиму;

      форми політичного режиму.

Форма державного устрою тісно пов’язана не тільки з публічною владою, але і з територіальною організацією населення. Вчасно і правильно вирішені питання державного устрою забезпечують стабільність держави, його плідне функціонування: навпаки, знайдені форми устрою держави, що не відповідають його характеру і завданням, можуть стати однією з причин його розпаду.

Під формою державного yстрою мається на yвазі внyтрішня бyдова держави, її поділ на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення чи сyверенні держави; відображує характер співвідношення держави в ціломy та її частин.

Форма державного устрою показує:

–  з яких частин складається внутрішня структура держави;

–  яке правове положення цих частин і які взаємини їх органів;

–  як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

–  у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації що проживає на території даної держави.

По видах державного устрою, державу можна підрозділити на унітарні (єдині державні утворення); федерації (союзи щодо самостійних в правовому відношенні державних утворень: союзних республік, автономних республік, штатів, земель і т. п.); конфедерації (державно-правові об'єднання, союзи суверенних держав).

Класична теорія розподілу форми державного устрою залишається такою же. Але практика публічного управління в ХХ ст. уточнює і доповнює цю типологію:

1)     конфедерації стають історичною, не існуючою в сучасному світі формою державного устрою;

2)     поняття унітарної держави істотно змінюється за рахунок внутрішньої диференціації (відмінностей в ступені централізації, наявності або відсутності автономних територіальних утворень і т.д.);

3)     федеративні держави також трансформуються, набуваючи невластивих класичним федераціям риси і стають все більш різноманітними;

4)     з'являються нові форми територіальної організації публічної влади, від недержавних утворень (Європейський Союз) до регіоналізованних держав (держав-автономій).

Сьогодні неможливо сказати яка з вказаних вище форм державного устрою може виявитися оптимальною. Здавалося б, унітарна, єдина, централізована держава найкращим чином протистоїть сепаратистським спрямуванням, проте багаторічні конфлікти в Ольстері (Великобританія), з басками (Іспанія), з Тамілом (Цейлон) та ін. дають приклади зовсім нерідких виключень з правила.

Не складно припустити, що демократичний унітарний державний устрій може бути станом благополуччя країни, де влада зосереджена в основному в руках центрального уряду, а регіонам надана деяка автономія, межі якої визначаються договором між регіонами і центром. Центральні уряди завжди прагнуть до збільшення своїх повноважень, а регіональна влада чинить опір, одночасно добиваючись всіма способами переваг над іншими регіонами, що характерно і для США, і для Швейцарії, і для Росії. Вважається, що федеральний устрій з найширшими політичними, економічними, соціальними правами на місцях може привести до розпаду держави.

Проблема територіальної організованості влади характерна саме для державно-організованого суспільства, оскільки в ньому люди керуються не безпосередньо (як це було в первісному суспільстві, де вони відособлялися і об'єднувалися за кровноспорідненою ознакою), а посередньо – через організацію державою соціально-виробничого процесу на певній території: люди керуються по стільки, по скільки вони на цій території знаходяться. Державна влада і державне управління будуються за територіальним принципом. На форми державного устрою впливають всілякі чинники: тип держави, економічних рівень суспільства, національний склад населення, історичні традиції, територіальні розміри держави та ін..

Таким чином, форма державного устрою – це адміністративно-територіальна організація державної влади, характер взаємин між державою і складовими його частинами (в Україні – області, у Польщі – воєводства, в Швеції – округи (лени), в США – штати, в Італії – провінції, в Великобританії – графства, в Німеччині – землі, в Греції – області і т.д.), між окремими частинами держави, між центральними і місцевими органами.

3.                 Федерація, її ознаки та класифікація

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.

Федеральний принцип державного устрою закликаний забезпечити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спорідненостей, котрі володіють значними етнічними, історичними, культурними і іншими особливостями. При цьому створити оптимальні можливості для виразу інтересів меншостей і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб'єктами і центром, що зафіксований в конституції країни.

Можна виділити ряд ознак, які характерні для більшості федерацій:

-   територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів, які називаються по-різному;

-   у союзній державі верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

-   компетенція між федерацією і її суб'єктами розмежовується союзною (федеральною) конституцією.

Федерація, як особлива форма державного устрою, з'явилася разом з зародженням в XVІІ–XVІІІ століттях республік, разом із хвилею буржуазно-демократичних революцій.

Нині у світі нараховується близько 30 федеративних держав, більшість з них великі по території і чисельності населення співтовариства. В їхному числі і могутні в політичних і економічних відносинах держави (США, Канада, ФРН, Австралія), і держави з високим (Швейцарія, Австрія, Бельгія) і середнім рівнем індустріального розвитку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Індія, Пакистан), і країни, що розвиваються, (Малайзія, Нігерія, Об’єднані Арабські Емірати, Коморські острови).

Отже, федерація – це сталий союз держав, самостійних в межах розподілених між ними і центром компетенціях, який має власну конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство. Складові федерації державні утворення (штати, республіки, землі, провінції, кантони та ін.) є її суб'єктами, що володіють визначеною політико-правовою самостійністю.

Ряд державознавців вважає, що вхідні до складу федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. Зокрема, на думку Георга Еллінека, «правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом і може бути змінена тільки законом союзної держави, але аж ніяк не волею – хоча б і усіх – окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність або зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів і під контролем союзної держави». На користь цієї точки зору свідчить і те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав – її єдиний народ.

До складу сучасних федерацій входить різне число суб'єктів: США – 50, Австралійського Союзу – 6, Канади – 10, Австрії – 9, Бельгії – 3, ФРН – 16, Швейцарії – 23, Аргентини – 22, Бразилії – 26, Венесуели – 20, Мексики –

31, Індії – 25, Пакистану – 4, ОАЕ – 7, Малайзії – 13, Нігерії – 21, Коморських островів – 3. Найбільша кількість суб'єктів входить до складу Російської Федерації – 89.

До федерацій змішаного типу відноситься Російська Федерація. У її складі знаходяться суб'єкти, що являють собою національно-державні і національно-територіальні утворення (республіки, автономні області, автономні округи), а також адміністративно-територіальні утворення (краї, області, міста федерального значення). Багатонаціональність є істотною ознакою Росії.

Існують федерації, у яких при домінуванні територіальної ознаки у федеративному устрої враховується й етнічний фактор. До таких федерацій можна віднести Швейцарію, Канаду, Пакистан, М’янму. Є федерації, створені по мовній ознаці. Це, наприклад, Індія, Бельгія, де крім іншого суб'єкти відрізняються найбільш уживаною мовою.

Разом з тим слід зазначити, що розподіл федерацій на різні види дуже умовно. У чистому вигляді не існує ні територіальної, ні етнонаціональної, ні мовної моделі федерації. Немає і федерацій в «чистому виді». Будь-яка федерація має риси унітаризму. І, навпаки, унітарна держава деякою мірою є носієм елементів федералізму. Наприклад, Іспанія є унітарною державою. Однак її законодавча влада, широкі повноваження 17 автономних областей наближають Іспанію до федеративної форми устрою.

Федерація — це об'єднана правова держава. Вона закріплюється у вигляді єдиної держави. Складові його суб'єкти не мають права порушити територіальну цілісність федерації, в односторонньому порядку вийти з неї. Як правило, в таких державах існує двопалатний парламент. Одна палата (верхня) виражає інтереси суб'єктів федерації (штатів, провінцій, земель, кантонів, республік і т.д.), інша (нижня палата) - є органом загальнофедерального представництва. У цьому одна з принципових відмінностей федеральної держави від унітарної.

Суб'єкту федерації надається право прийняття власної конституції, що повинна відповідати союзній конституції. Він має право видання законодавчих актів, що діють тільки на території цього союзу. Суб’єкт федерації має свою власну правову і судову системи. Однак, принципи організації і межі юрисдикції судових і інших органів визначаються конституцією федерації.

Суб'єкти федерації мають представництво і беруть участь у роботі вищих органів державної влади, насамперед у парламенті. У двопалатному парламенті в багатьох країнах у верхню палату обирається рівна кількість депутатів від кожного суб'єкта федерації, хоча бувають і виключення. Так, в Австралії до складу верхньої палати (сенату) входять 76 чоловік – по 12 від кожного із шести штатів і по два від двох територій, що обираються по системі пропорційного представництва. У сенаті США, палаті, що виражає інтереси штатів, 100 чоловік – по два від кожного з 50 штатів незалежно від чисельності населення штату. У Раді кантонів Швейцарії засідають 46 депутатів – по два депутата від 22 кантонів і по одному від напівкантонів. Частина їх обирається місцевими парламентами, частина призначається урядами кантонів. У Раду Федерації Федеральних Зборів РФ входять по два представники від кожного суб'єкта Федерації, тобто по одному від представницького і виконавчого органів державної влади. А ось у нижню палату законодавчої влади Австрії – Федеральна рада (бундестаг), у складі якого 63 чоловік, – кожна земля виділяє число депутатів, пропорційне числу громадян земель.

Право виходу (право сецесії) за суб'єктами федерацій не признається ні в одній з конституцій. Суб'єкти федерацій не володіють верховенством на своїй території. Сфера дії федерального права розповсюджується на всю федерацію, і ні в одній з них штати, провінції, землі або кантони не мають права перешкоджати його застосуванню.

У конституціях деяких федерацій встановлюються ті або інші заборони суб'єктам. Так, в Конституції США є заборона штатам вступати в договори, союзи або конфедерації. Жоден штат не може без згоди конгресу обкладати митами або зборами імпорт та експорт товарів, утримувати в мирний час війська, входити в угоди або укладати договори з іншим штатом або з іноземною державою. У Конституції Мексики ретельно розписується, що повинні робити штати в порядку організації управління, що вони не можуть робити у жодному випадку без дозволу Федерального Конгресу. У федеральних державах передбачені гарантії виконання вирішень федеральних органів на всій території федерації.

Взаємовідношення між федераціями і їх суб'єктами розвиваються суперечливо. Переважаючою є тенденція до об'єднання при збереженні певних гарантій прав і інтересів суб'єктів федерації. Нині федерації залишаються однією з ефективних і життєздатних форм державного устрою. Посиленню ролі федерації сприяє також та обставина, що вона виступає гарантом прав і свобод громадян, що забезпечує їй широку соціальну базу.

Основні ознаки федерації:

              1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою (винятком є Індія, Пакістан, Нігерія, де суб’єкти федерації не мають власних конституцій);

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації, наприклад, Федеральні збори в РФ, Сенат – в США, Рада кантонів – в Швейцарії, Союзна Рада – в Австрії;

5)  наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);

7) єдність економічного простору – наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

Класифікувати їх можна за різними ознаками:

•  За способом створення:

     договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту – створюються, як правило, “знизу”);

     конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції – створюються головним чином ”зверху”, приклад – Індія);

     договірно-конституційні (їх більшість – США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

•  За способом взаємовідносин федерації та її суб'єктів:

      на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР – у минулому);

      на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

•  За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

      централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);

      відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

• За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:

      територіальний підхід (США, Індія, Мексика);

      національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);

      поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).

• За повноваженнями суб’єктів:

      симетричні – федерації, де всі суб’єкти мають рівний правовий статус;

      асиметричні – федерації, де правовий статус суб’єктів федерації неоднаковий (Індія, Німеччина).

Федерацію від конфедерації відрізняють наступні риси:

–  єдина територія, населення, що живе на даній території;

–  наявність загальнофедеральних державних органів влади на всій території держави;

–  наявність конституційних гарантій територіальної цілісності держави, відсутність у частин держави права виходу з нього;

–  неможливість для суб'єктів федерації вступати в які-небудь державні союзи за її межами.

Федерацію від унітарної держави відрізняють наступні риси:

–  конституційний, договірний чи конституційно-договірний поділ повноважень між федеральним центром і суб'єктами федерацій;

–  конституційні гарантії територіальної цілісності суб'єктів федерації;

–  самостійність суб'єктів федерацій у здійсненні ними приналежних їм повноважень;

–  право вибору суб'єктом федерації форми своєї політичної організації;

–  право учасників федеративних відносин на двостороннє (горизонтальне і вертикальне) регулювання державно-владних повноважень.

Таким чином можна зробити висновок про те, що будь-яка федеральна система, незалежно від її рис і специфічних особливостей, виступає як єдина союзна держава, складається з двох або більш відносно самостійних держав і державних утворень. Кожне з них, будучи суб'єктом федерації має свій власний адміністративно-територіальний розподіл, створює разом з федеральними свої найвищі органи державної влади і управління, судові, правоохоронні і інші органи, має в своєму розпорядженні конституцію і поточне законодавство, може мати в нерідких випадках власні військові формування і громадянство.

Сучасний державний устрій еволюціонує настільки, що формальні відмінності між федералізмом і унітаризмом втрачають свій сенс: держави розрізняються швидше за конкретними параметрами, чим приналежністю до загальних типів.

Висновки

Історія існування держави свідчить про те, що у всі століття різні держави відрізнялися один від одного внутрішньою будовою (структурою), тобто способом територіального розподілу (адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення, державні утворення, що володіють суверенітетом), а також ступенем централізації державної влади (централізовані, децентралізовані, організовані за принципом демократичного централізму). Даний феномен позначається терміном «форма державного устрою», під якою розуміється територіальна організація державної влади, співвідношення держави як єдиного цілого з його складовими частинами. При всьому різноманітті форм державного устрою двома основними серед них є унітарна і федеральна. Третя форма державного устрою – конфедерація зустрічається набагато рідше в порівнянні з першими двома.

На основі досліджених матеріалів можна визначити, що федерація – форма державного устрою, відповідно до якої держава складається з державних утворень – суб'єктів федерації, наділених значною автономією, що не порушує ознак цілісності держави. Серед всього вищезгаданого можна підкреслити основні твердження щодо федеративного устрою держави:

а)   федерації створюються за різними ознаками. Найбільш поширеними є федерації, побудовані за територіальною ознакою;

б)   існують федерації, в яких при домінуванні територіальної ознаки у федеральному устрої враховується і етнічний чинник. Є федерації, створені за мовною ознакою;

в)   федерація є форма розмежування предметів ведення між федерацією і вхідними в її склад суб'єктами – державними утвореннями. Предмети ведення федерації і її суб'єктів – це круг конституційно закріплених питань, по яких, залежно від форми правління, відповідні державні органи федерації і її суб'єктів компетентні ухвалювати рішення;

г)   федерації відрізняються одна від одної по ступеню централізації влади і управління. Переважають федерації централізовані, в яких є досить широкий круг питань, віднесених до виняткової компетенції федерації;

д)   у федеральних державах передбачені гарантії виконання вирішень федеральних органів на всій території федерації;

е)   взаємовідношення між федераціями і їх суб'єктами розвиваються суперечливо. Переважаючою є тенденція до інтеграції при збереженні певних гарантій прав і інтересів суб'єктів федерації. Нині федерації залишаються однією з найефективніших і життєздатних форм державного устрою;

ж)   забезпечення державної єдності об'єднаних у федерацію суб'єктів – тільки одна функція федерального ладу, обумовлена головним чином саме багатонаціональним складом населення. Його інша функція – раціоналізація влади і управління суспільними і державними справами на користь збереження і підтримки демократичного конституційного ладу;

з)   нерівноправ'я суб'єктів федерації в економічній сфері породжує негативні політичні наслідки, підсилює прагнення країв, і областей перетворюватися в республіки.

Наразі ж найбільш розповсюдженою формою держави є демократична федеративна республіка. Саме в ній найбільше чітко виявляються всі сучасні погляди на те, яким повинне бути суспільство. Однак це не означає, що людство не може винайти нічого більш досконалішого. Можливо, у майбутньому з'являться принципово нові елементи форми держави, і це ще раз доводить перспективність і необхідність розгляду даної теми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.      Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.        О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

2.      Федерализм: проблемы формирования / Под науч. ред.                     Ю.Р. Хайруллиной, А.Г. Большакова. – Казань: КГТУ, 1999. – 269 с.

3.      Еллинек Г., Под ред.: Гессен С.И.: Общее учение о государстве. Право современного государства 2-е изд. – Санкт-Петербург, 1908. – 566 с.

4.      Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол. Ю.С. Шемчушенко (відп. ред.) та ін. – К.: “Укр. енцикл.”, 1998. – Т.2. Д – Й. – 672 с.

3