Індійський танець

Індійський танець

Індія - визнана академія танцю. Цей вид мистецтва дійшов до наших днів з якнайдавніших часів і фактично залишився незмінним. Перші згадки про нього містяться в «Рігведе». Своє теоретичне обгрунтування танець отримав в трактатах Бхарати «Натьяшастра» (II в. н. е.) і Нандікешвари «Абхинайя Дарпана» (1000 р. н. е.). 
Фрески, скульптура і рельєфи стародавніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози і композиції. Так, барельєфи храму Шиви в Чидамбараме (штат Тамілнад) зображають 108 канонічних поз-рухів класичного танцю Бхарат Натьям.

Індуська традиція приписує танцю божественне походження. Його творцем і першим виконавцем вважається бог Шива, званий також Натараджа (Цар танцю). У Стародавній Індії танець був обов'язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танцівниці девадаси («рабині Бога»).

Індійський танець підрозділяють на класичний, напівкласичний, народний і естрадний (кінотанець). Танець грає важливу роль в традиційному театрі Індії.

Відомі сім стилів класичного танцю - Бхарат Натьям, Катхак, Катхакалі, Маніпурі, Одісси, Мохиніаттам і Кучипуді. Перші чотири форми вважаються основними, інші іноді зараховують до напівкласичного танцю. Головними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья. Нрітта - це чистий технічний танець, позбавлений смислового навантаження. 
Нрітья - сюжетний танець - включає також міміку і жестикуляцію.

Мета танцю - занурення глядача в стан екстазу, в якому розчиняється реальність миру. Це - свого роду гіпноз. Погляд танцівниці постійно направлений на глядача. Кожна сюжетна ідея розглядається з погляду різних настроїв. Крізь ауру чарівності розум приходить до розуміння суті стародавніх оповідей. 
Цей стан підтримується за допомогою вокального і інструментального аккомпанімента. Він називається «Бхава сангитам» - емоційна музика. Костюм танцівниці - біле сарі із золотою або малиновою облямівкою. Волосся зібране в пучок і прикрашене квітами жасмину.

Мохиніаттам представляє ще один аспект високорозвинутого танцювального мистецтва Керали. Він представляє спосіб збагнення сенсу життя через красу миру.

Підстава стилю Кучипуді приписується брахманові Судхендре Йоги. Він склав танец-драму на тему викрадання квітки паріджата з саду Індри і поставив її на сцені за допомогою хлопчиків-брахманів з села Кучелапурам. П'єсу щорічно виконують під час свята Джанмаштамі. В наші дні село відоме як Кучипуді, так само називається стиль танцю, поширений в штаті Андхра Прадеш.

П'єси Кучипуді включають численні ритуали, присвячені богам індуїзму. Сьогодні виконуються не тільки п'єси, але і сольні композиції. Несюжетний танець представлений технічно складними номерами. Серед смислових танців найбільш популярними є шабдами, засновані на легендах. Особливі шабдами - абхишекам оповідають про життя якого-небудь божества. 
Шлокам висуває на перший план відчуття персонажів. Щоб глядач міг краще бачити міміку, актори виконують ці композиції сидячи. Любовні історії називаються падам. Іноді танцюристи включають в репертуар акробатичні номери - танці на металевій тарілці або з глеком на голові.

Техніка Кучипуді близька до Бхарат Натьям, але є істотні відмінності. Танцюрист акцентує не основні, а другорядні удари. Для цього стилю характерна ритмічна зміна траєкторії рухів. У деяких позиціях виконавець зчіплює великі пальці ніг або перехрещує ноги так, що одна спирається на всю стопу, а інша тільки на ребро.

Костюм і макіяж - традиційні для південноіндійських стилів. Жінки прикрашають зачіску круглим валом, переплетеним шовковою стрічкою.

В даний час популярність Кучипуді так зросла, що він увійшов до числа основних неокласичних стилів. Хоча спочатку його виконували тільки чоловіки, сьогодні на сцені з'являються і жінки, завдяки яким танець знайшов новий колорит.

До напівкласичних стилів належить Чхау - танець масок. Його батьківщина - село Серай-келла (штат Біхар). Чхау виконують під час свята Чайтра Парва. Він присвячений Ардханарішваре - божеству весни, що відроджується, яке символізує творення і родючість. Ардханарішвару почитали як прояв єдиного образу Шиви і Шакті. Танці продовжуються протягом чотирьох ночей свята. 
Танцюристи імітують рухи тварин, відтворюють різні побутові і військові сцени. Популярні алегоричні композиції.

Відмітною особливістю стилю є відсутність міміки. Вираз обличчя не має значення, оскільки воно закрите маскою, а настрій героя передається за допомогою різких поворотів голови. Маска має символічне значення. Вона не повинна бути схожа на реальний персонаж, тому навіть у тварин - людські риси. Відсутність міміки компенсують рухи рук і ніг. 
Техніка Чхау включає кроки і хода, запозичені з системи військових вправ.

Чхау виконують і в сусідніх з Біхаром штатах Орісса і Західна Бенгалія, проте саме серайкелльській варіант вважається найстародавнішим і колоритнішим.

Окрім нрітти і нрітьі існує третій аспект танцювальної традиції - натья. Це уявлення з дії і жестикуляції з танцем або без нього. Цей аспект найяскравіше виражений в індійському театрі. Народне уявлення, що театралізується, породило танець; його елементи збереглися в більшості класичних стилів.

Якшагана - містеріальная драма штату Карнатака - приклад натья. Їй більше 400 років, вона поєднує спів, діалог і танець. Сюжети п'єс Якшагана черпає з «Махабхарати», «Рамаяни» і «Бхагавата-пурани». Танець представлений динамічними рухами героїчного характеру. Мова жестів практично відсутня, міміка природна. 
Ритмічні комбінації покликані відобразити настрій героя або зміну ситуації. Костюм і грим нагадують Катхакалі.

З давніх часів танець нерозривно пов'язаний з життям індійців. Але якщо класичне мистецтво завжди залишалося долею професіоналів, то народні танці були зрозумілі і доступні кожному. Сьогодні вони втратили ритуальне значення, але без них не обходиться жодна радісна подія в житті людей, будь то прихід весни, збір урожаю або весілля.

В кожному штаті Індії існують свої народні танці. У Ассаме виконують рангалі біху (танець щастя). Слово «біху» відбувається від імені легендарного ассамського царя Бхишви Сингха. Під акомпанемент ударів розщеплених бамбукових стебел жінки в різноколірних сарі утворюють круги і «вісімки». Окремою групою тримаються чоловіки. Селяни штату Мадхья Прадеш танцюють шора. 
Вони тримають в руках віяла з павиного пір'я, яким розмахують в середині танцю. Зі всіх народних танців пенджабськая бхангра - найшвидший і запалювальний. Він починається в повільному темпі, який стрімко наростає. Під енергійні вигуки чоловіка в яскравих тюрбанах нахиляються вперед і назад, високо підстрибують і перевертаються в повітрі. 
Одночасно бхангру можуть виконувати більше двохсот чоловік. Жінки Пенджабу танцюють гиддху. Одна з дівчат грає на маленькому барабані дхолки, інші водять навколо неї хоровод і співають жартівливі пісні про любов і перипетії сімейного життя.

Не дивлячись на свою різноманітність, народні танці мають загальний початок. Основа будь-якого з них - ритм. Ритм породжує відповідні рухи - синхронні, такі, що часто повторюються. Танцюристи рухаються по певних траєкторіях (круги, «вісімки», прямі лінії). Традиції виконання народних танців передаються з покоління в покоління.

Естрадний танець (або кінотанець) з'явився одночасно з так званими «комерційними» фільмами. У тригодинних стрічках танцювально-музичні паузи допомагають збудувати сценарій.

Популярності кінотанців сприяв прихід в кіноіндустрію професійних танцівниць (Віджаянтімали, Падміні, Хеми Маліні і ін.). Кінотанець є суміш класичних, народних і європейських танців. Він завжди відповідає духу часу, використовує сучасні мелодії і ритми, комп'ютерну графіку і спецефекти. 
В наші дні уміння танцювати для акторів комерційного кіно не менш важливий, чим приваблива зовнішність.

В Індії мистецтво танцю розвинене, як ні в одній країні миру. Функціонують численні школи і інститути класичного танцю, організовуються виступи популярних артистів, танцювальні мелодії незмінно займають верхні строчки в хитпарадах. Танці Індії - невід'ємна частина її культурної спадщини, що пов'язує ланку між минулим і сьогоденням.