Сучасні форми господарювання в аграрному секторі

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ІМ.ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ  ВІДНОСИН

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Економічна  теорія»

на тему:

«Сучасні форми господарювання в аграрному секторі»

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 1-го курсу

2-ої академічної групи

Відділення міжнародних  відносин

Рудич Дар’я Володимирівна

Перевірила:

кандидат економічних наук

доцент Лозова А.М.

 

 

 

 

Київ 2012р.

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………………3

I. Економічні відносини в аграрному секторі ………………………………………..5

1.1:  Зміст та особливості аграрних відносин………………………………….5

ІІ. Форми господарювання в аграрному секторі економіки………………………….8

2.1 Суть поняття «форма господарювання». Традиційні форми господарювання…………………………………………………………………………8

2.2 Особливості трансформації форм господарювання в Україні……………11

Висновки………………………………………………………………………………...17

Список використаної літератури………………………………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Перехід України від адміністративно-планового  господарювання до сучасної ринкової економіки є надзвичайно складним і довготривалим процесом. Економіка  аграрного сектора України протягом останніх років характеризується підвищенням ділової активності, зміцненням фінансової та платіжної дисципліни, багатоукладністю і різними формами господарювання. Важливе місце, тут належить і самому ставленню людей до господарювання в аграрному секторі, яке потребує великих зусиль та терпіння. Люди повинні стати активними власниками та здатними господарювати за новими, сучасними, науковими принципами.

Сільське господарство будь-якої держави є його стратегічною галуззю, від нього залежить незалежність і стабільність економіки і тому воно має розвиватися пришвидшеними темпами, щоб забезпечити відповідність свого виробництва світовим ринковим вимогам. Стосовно України, треба зауважити, що агропромисловий комплекс - надзвичайно важлива ланка вітчизняної економіки, яка значною мірою визначає соціально-економічний стан суспільства та продовольчу безпеку держави.  Найбільше багатство країни - земельний фонд, який становить 41,9 млн. га сільськогосподарських угідь, з них -33,1 млн. га орні землі.

В агропромисловому комплексі  нашої країни зайнята п'ята частина працівників усіх галузей, зосереджена майже чверть виробничих фондів і виробляється близько 70% товарів народного споживання.[3, 51] Але ,на жаль, характерною особливістю сучасного стану розвитку агропромислового комплексу України є глибока, затяжна і дуже загрозлива економічна криза, що проявляється у дестабілізації агропромислового виробництва, розпаді фінансово-економічної системи, катастрофічному спаді виробництва, величезній кількості низькорентабельних і збиткових підприємств, звуження ринків, зростання споживчих цін і, звичайно,

низька купівельна спроможність населення. .[4,c.12] У цих умовах виникає реальна загроза продовольчій безпеці держави. Тому, головною умовою ефективної роботи агропромислового комплексу залишається розширення промислового виробництва продукції, інтенсифікація, спеціалізація та концентрація сільськогосподарського виробництва. Досягнення цієї мети більшість фахівців вбачає у розвитку форм господарювання, що й обумовлює актуальність і практичну цінність даної роботи

Отже, метою даної роботи є дослідження розвитку різних форм господарювання в аграрному секторі, визначення найефективнішої форми господарювання на сучасному етапі, що здатна забезпечити продовольчу безпеку країни та підвищити рівень життя людей у селі.

Вагомий внесок у розроблення  теорії та практичних заходів формування і функціонування форм господарювання зробили: П.С. Березівський,

С.В. Васильчак, М.В. Гладій, Т.Г. Дудар, М.М. Ільчук, П.Т. Саблук, О.В. Кри-

сальний, П.М. Музика, М.Й. Малік, О.В. Мазуренко, В.В. Месель-Веселяк,

М.Г. Шульський, О.М. Шпичак, В.В. Юрчишин та інші вітчизняні вчені. Саме праці цих та інших вчених було взято за джерельну базу для вивчення даної проблеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Економічні відносини в аграрному секторі

1.1 Зміст та особливості аграрних відносин

 

Слово «аграрний» походить від латинського agrarius і у перекладі на українську мову дослівно означає «земельний». Завдяки властивим сільському господарству особливостям якісного, принципового характеру, ці відносини виділяються в окрему сферу аграрних відносин.      Земля в сільському господарстві є водночас предметом праці й засобом виробництва. Від якості землі та ефективності її використання залежить продуктивність не тільки рослинництва, а й тваринництва, бо воно може успішно розвиватися тільки на основі ефективного використання земельних угідь. Саме використання землі як унікального фактора виробництва надає сільському господарству таких особливостей, яких немає в промисловості, транспорті, будівництві та інших галузях народного господарства. У несільськогосподарських галузях земля є лише просторовим базисом, фундаментом, коморою корисних копалин, а в сільському господарстві вона є невід'ємною умовою кожної галузі.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно  переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Серед основних факторів сільськогоспо-дарського виробництва зазвичай виділяють такі, як:

1. Люди
2. Земельні угіддя, тварини і рослини
3. Технічні засоби виробництва

Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпосередньо  взаємодіють дві групи об’єктивних  законів: природно-біологічні й соціально-економічні.

Взаємодія природних та економічних  процесів у сільському господарстві визначає особливості кругооберту виробничих фондів. Вони полягають у тому, що тут, як уже зазначалося, використовується такий унікальний засіб виробництва як земля, а також такі специфічні основні виробничі фонди як худоба, деревно-кущові та плодово-ягідні культури і такі оборотні фонди як насіння, корми, молодняк на відгодівлі тощо. У зв'язку із сезонністю виробництва вони мають свої особливості обороту. Їх оборот повільніший, ніж у багатьох інших галузях виробництва, а фондомісткість сільськогосподарського виробництва значно вища.

Аграрні відносини тісно пов'язані з власністю на землю. В Україні на неї узаконена приватна, колективна та державна власність і два способи використання земельних паїв: 1) вилучення в натуральній формі та заснування фермерських господарств; 2) можливість передачі в оренду іншим фізичним чи юридичним особам для господарського використання на умовах оренди. Такі способи використання землі покликані відродити дух господаря, створити справжню зацікавленість у кращому використанні земельних угідь.

Нині в Україні у  зв'язку з тим, що з'явилося багато приватних власників земельних  паїв, виникає проблема формування земельного ринку. На думку деяких економістів, є загроза масового продажу земельних  ділянок за низькими цінами пенсіонерами і тими, хто, перебуває у скрутному  становищі. Цим можуть скористатися деякі багаті громадяни України  та іноземці, і згодом можуть з'явитися  великі землевласники. Є загроза  скуповування землі зарубіжними  ділками через підставних осіб не для ведення сільського господарства. Тому держава повинна регулювати земельні відносини, встановлювати  певні обмеження щодо землекористування  і продажу землі.

Частина земель взагалі не повинна підлягати купівлі-продажу, зокрема, землі загального користування жителями населених пунктів (пасовища, сінокоси); землі природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного  призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок  лісів, що входять до складу угідь  сільськогосподарських підприємств, землі водного фонду, науково-дослідних  установ і навчальних закладів тощо.

Держава має право припинити  користування землею, якщо вона використовується нераціонально, що призводить до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного  і радіоактивного забруднення та погіршення екологічного стану.

Внутрішньогалузева конкуренція  в сільському господарстві через  недостатній рівень виробництва  виявляється слабо. Недостатнє пропонування сільськогосподарської продукції  гарантує майже повну її реалізацію за досить високими цінами. Обмеженість землі призводить до того, що вартість сільськогосподарської продукції визначається за умовами виробництва на гірших за родючістю землях. Це також послаблює внутрішньогалузеву конкуренцію.

Конкуренція є могутнім стимулом НТП. У сільському господарстві держава  повинна брати на себе значну частину  витрат на розвиток і застосування найновіших досягнень науки і  техніки, здійснювати роботи з меліорації земельних угідь, підготовки кадрів, проведення наукових досліджень, надавати на прийнятних умовах кредити.

Пріоритетного значення в  сільському господарстві набувають  методи нецінової конкуренції, а  цінова конкуренція діє в умовах ЇЇ певного обмеження. Зниження цін  на сільськогосподарську продукцію  не завжди супроводжується зростанням її реалізації, бо споживання продуктів  харчування має певні фізіологічні обмеження.

Спад цін і доходів  у сільському господарстві не зумовлюють масового переливання капіталів  в інші галузі виробництва. Отже, сільськогосподарський  сектор виробництва має більш  сталий характер у порівнянні з іншими галузями. Багато видів його продукції  мають стабільний попит.

На сільськогосподарському ринку можуть діяти одночасно  різні види конкуренції: чиста, монополістична й олігополістична. Ціни на сільськогосподарську продукцію коливаються залежно  від сезону і рівня врожайності  сільськогосподарських культур.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Форми господарювання в аграрному секторі економіки

2.1Суть поняття «форма господарювання». Традиційні форми господарювання

 

Проблема підвищення ефективності господарської діяльності формувань  посідає в сучасних умовах провідне місце серед багатьох проблем  аграрної економіки. Головною метою  будь-якого аграрного виробництва  є досягнення прибутковості, максимілізації і стабілізації доходів, які б  забезпечували не тільки просте, а  й розширене відтворення. З досягненням  цієї мети безпосередньо пов’язана  сутність різних форм господарювання. Отже, розглядаючи сутність форм господарювання в аграрному секторі, потрібно насамперед  з’ясувати що собою являє поняття  «форма господарювання».

Форма господарювання - форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.  

Сутність аграрних відносин також завжди визначається пануючою формою власності на землю як основного і невідтворюваного засобу виробництва. Наявність різних форм власності зумовила виникнення різних форм господарювання та конкуренції.

У сільськогосподарському виробництві  зазвичай розрізняють два сектори власності – державний і приватний.

Державний сектор охоплює господарства державної власності. Держава бере на себе створення науково-дослідних господарств, сортувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних культур, племінних господарств, кінних заводів тощо. До державного сектору належать також підсобні господарства державних промислових підприємств та сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони. Приватний сектор економіки охоплює колективні сільськогосподарські підприємства, селянські фермерські господарства, підсобні господарства, селянські спілки, кооперативи тощо.

Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) — це добровільні об'єднання громадян, які здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах самоокупності та самоврядування. Ця форма господарювання базується на колективній власності на ресурси і вироблену продукцію. Селяни, які передали свій земельний пай колективному господарству отримують за це орендну плату. Якщо власник паю виходить із підприємства, він має право одержати свій наділ і свою частку майна, створеного працею членів колективу.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, до якого входять вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених  колективом.

КСП самостійно визначає обсяг  і структуру сільськогосподарського виробництва, розпоряджається виробленою продукцією та доходами. Воно може кооперуватися  з промисловими підприємствами з  переробки сільськогосподарської  продукції та з підприємствами з  іншими видами діяльності. Управління колективними підприємствами здійснюється на засадах самоврядування. Вищим органом самоврядування є загальні збори його членів або збори уповноважених.

Селянське (фермерське) господарство — це форма організації виробництва громадян, яка разом із колективними та державними сільськогосподарськими підприємствами має забезпечити споживачів продовольством, а промисловість сільськогосподарською сировиною. Селянське фермерське господарство — це переважно сімейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, городництвом, садівництвом та іншою особистою діяльністю, спрямованою на виробництво продовольства, сировини та одержання доходів з метою поліпшення добробуту членів господарства.