Українське національно - культурне відродження (кінець ХVIII - ХIХ ст.)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з дисципліни

«Історія України»

На тему:

«Українське національно - культурне відродження

(кінець ХVIII - ХIХ  ст.)»

 

 

 

 

Виконавець:

Студентка l курсу

Ураєва Олена Ігорівна

Спеціальність 6.020105

«Документознавство та інформаційна діяльність»

Група № ДК – 101з

 

 

 

 

 

Київ 2014

Зміст

 

1. Причини, суть та основні етапи українського національного відродження.................................................................................................................3
2. Український національний рух у першій половині ХIХ ст.................8
3. Національне і суспільно - політичне життя в Україні в другій половині ХIХ ст.........................................................................................................18

Список використаної літератури.................................................................33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Причини, суть та основні етапи українського національного відродження

 

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни і козаки, перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-х років XIX ст. із 12,9 млн осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Протягом першої половини XIX ст., особливо починаючи з 30-х років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день ("урок"). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилися наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (буряко - цукрової), у збільшенні видобутку кам'яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично-заводські. З середини 30-х — початку 40-х років зросла кількість капіталістичних підприємств, на яких використовувалась наймана праця. При цьому питома вага промисловості в загальному обсязі господарства була невелика. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості (ґуральництво, суконне виробництво, цукроваріння) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У 40-х роках воно становило лише 8,7%. Значна його частина ще була пов'язана з сільським господарством! а більшість міст передусім були торговельними центрами. У ці роки в Україні не було жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільшими містами були Одеса (60,1 тис), Київ (47,4 тис), Бердичів (35,6 тис), Харків (29,4 тис), Миколаїв (28,7 тис) і т. д. У той час в Петербурзі нараховувалось 470,2 тис. жителів, у Москві — 349,1 тис.

У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі. Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції. Природні багатства Західної України використовувались мало. У містах, в основному, розвивалося дрібне ремесло, з переважанням ручної праці. На початку 40-х років у Східній Галичині нараховувалось до 200 таких підприємств (3,9% від загальної кількості в Австрії).

Слаборозвинутим було й сільське господарство, обтяжене феодально-кріпосницькими відносинами. Земельні багатства перебували в руках магнатів, шляхти, держави і церкви. У Східній Галичині на одне поміщицьке господарство в середньому припадало до 440 га продуктивної землі, а на один селянський двір — до 6 га. Ці пропорції значно відрізнялися від Лівобережної України, Наддніпрянщини і Правобережжя, де пограбування селян було масштабнішим.

Австрійський абсолютизм закріпив на західноукраїнських землях їх політико-адміністративну роз'єднаність, що виникла в попередні століття. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства і підкорялось Братиславському намісництву, утворюючи його чотири комітети (жупи). Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Східна українська частина краю адміністративно була поділена на 12 округів. На правах окремого округу до королівства входила Буковина з адміністративним центром у Чернівцях.

Політична структура українського суспільства після ліквідації російським царатом Гетьманату і Запорозької Січі також була знищена. Передусім царизм намагався ліквідувати сліди колишньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах — справниками. Повіти були поділені на стани, очолювані поліцейськими приставами, котрі опирались на підлеглих їм нижчих поліцейських службовців — городових, сільських соцьких і десяцьких. Уся ця ієрархія тримала населення міст і сіл в беззаперечному підкоренні самодержавній владі царя.

Україну позбавили власних збройних сил, а для придушення будь-яких спроб невдоволення царат утримував на її території армію чисельністю до ста тисяч. Це обтяжувало населення, особливо селянство, чиїм обов'язком було будувати, ремонтувати, обслуговувати казарми.

Процеси духовного життя України були пов'язані зі складною історією формування культурних стосунків між росіянами та українцями. З утвердженням військової та державної могутності Російської імперії припинилися суперечки між російською та українською культурними спільнотами, які виникли після приєднання України до Росії. Тоді на порядок денний постало питання про злиття культур Русі-України і культури Русі Московської. Українці вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними москвинами, докоряли їм за відсутність шкіл, хизуючись організацією шкільної справи, яка справді тоді була на високому рівні. Москвини вважали українську редакцію руської культури зіпсованою латино-польськими впливами. Питання зводилося до того, яку з цих двох редакцій слід цілком прийняти, а яку повністю відкинути. Влада розраховувала використати українців для європеїзації культури Росії.

Таке протистояння двох культурних спільнот неминуче мало спричинити реванш державної нації, що, зрештою, і сталося. Україна, втративши свою державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній сфері. Значна частина українського панства була деморалізована і подалася на службу імперії, здобуваючи там чини й жалування. У 1805 р. в Петербурзі налічувалося більше 132 тис. осіб української шляхти.

Російська культура, інтегрувавши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, отримала потужний заряд розвитку. Серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII ст. домінували освіченіші українці, утверджувалася психологія реваншизму.

Росіяни ще мстилися за колишнє своє приниження. Замість недавньої моди на українців при царському дворі стало звичною справою висміювання "малоросів".

З ліквідацією Гетьманату неухильно занепадали культура та освіта, особливо після перетворення Києво-Могилянської академії на вузькопрофесійний навчальний заклад. Чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшувалась. У 1789 р. в Лівобережній та Слобідській

Україні почали відкривати "народні училища" як своєрідну альтернативу національній школі України. Під особливим пресом опинилися література та книгодрукування. Видавалась лише прорецензована релігійна література. Надруковані раніше книги в Україні збирали і спалювали.

Найважчим для України було позбавлення її національної інтелігенції. Посилилась русифікація так званого Південно-Західного краю (Київської, Волинської, Подільської губерній), "Малоросії" (Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній), "Новоросії" (Херсонської, Катеринославської і Бессарабської губерній), спрямована не тільки проти українців, а й проти поляків, молдаван, греків, інших неросійських народів. Україна стала своєрідним донором, живлячи російську культуру, знекровлюючи свій власний організм.

Після загарбання Східної Галичини (1772) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Шкільна реформа передбачала запровадження в краї однокласних і чотирикласних навчальних закладів німецького типу.

З наступом католицизму зменшувалась кількість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну до рівня найосвіченіших країн Європи. У 1790 р. австрійський уряд фактично ліквідував самостійність Львівського університету, викладання в якому велося німецькою мовою.

Загалом політичне становище українців на початок XIX ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінтегрованності, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками.

Через зовнішні чинники українці як нація не змогли консолідуватися в рамках власної держави. Проте навіть за таких складних умов наприкінці XVIII — на початку XIX ст. серед інтелігенції України зароджується ідея необхідності боротьби за відродження національної свідомості народу.

Відтоді питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим в політичній історії XIX ст. Воно пов'язане із значним підвищенням уваги до найболючіших національних проблем і процесів, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил.

Спираючись на традиції минулих поколінь, українське національне відродження XIX ст. не реанімовувало архаїчні форми, не просто відновлювало те, що належало минулому, а відбирало з нього все цінне для формування й становлення української нації.

Український національний рух у першій половині ХIХ ст.

 

Нова хвиля політизації життя заявила про себе після завершення наполеонівських війн. Критично мислячі представники дворянства, особливо офіцерства, дізнавшись дещо про існуючі порядки в Європі, не могли миритися з безправним життям народу, тому об'єднувалися в антисамодержавні таємні організації. Перше таємне політичне товариство "Союз порятунку", створене у 1816 р. у Петербурзі, через два роки перестало існувати. Замість нього в Москві виник "Союз благоденства". Він мав свій філіал в Тульчині (Поділля), де був тоді розквартирований В'ятський полк, яким командував Петро Пестель. Проте далі обговорення політичних справ ці "Союзи" не пішли. Внаслідок гострих незгод між різними політичними течіями у 1821 р. перестав існувати і "Союз благоденства".

Того ж року в Україні виникло "Південне товариство", яке започаткувало декабристський рух. Дещо пізніше в Петербурзі оформилося "Північне товариство". Основні осередки руху виникли на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам'янська (В. Давидов і С. Волконський), Васильківська (С. Мурав-йов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Важливим центром був Київ, де періодично відбувалися наради "Південного товариства".

Ідейно декабристський рух не мав єдності, хоча всі його учасники погоджувались, що кріпосництво повинно поступитися вільному розвитку сільського господарства. Петербург представляв помірковане крило, Україна — ліве (радикальне). Радикали на чолі з П. Пестелем виношували ідею царевбивства, помірковані прагнули до компромісу з владою. Після смерті Олександра І декабристи зважились на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки — у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 p.). Незважаючи на те, що декабристи не залучали до своєї діяльності селян-кріпаків, їх повстання знайшло відгук у народних масах. Селяни прилеглих до Василькова сіл співчували повсталому Чернігівському полку, давали йому необхідні продукти і транспортні засоби.

У 1830 р. спалахнуло польське повстання, яке значною мірою відбувалося на території України. Головною у повстанців була національна ідея, якій поступалися соціальні проблеми, зокрема, ліквідація кріпосництва. Тому повстання не було підтримане селянами і зазнало поразки, у результаті чого посилилася русифікація Південно-Західного краю.

У другій четверті XIX ст. в Україні відбулося багато селянських антикріпосницьких виступів: у с. Шебелинка Харківської області, селянський рух на Поділлі на чолі з У. Кармелюком, який перекинувся в деякі повіти Волині та Київщини. Під час польського повстання 1830— 1831 p.p. масовими стали виступи селян на Правобережжі. В першій половині 40-х років великі селянські заворушення сталися на Київщині та Полтавщині.