Украинские земли в составе Российской империи в первой половине XIX в

Кирило-Мефодіївське братство. Т. Г. Шевченко 

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».

Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

Історичне значення ідей Кирило-Мефодїівського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ´я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар´єру. Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Срезневському та ін. їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.

Жорстока розправа царизму з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та лібералів, виразником настроїв яких виступив один із провідних лідерів російського слов´янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кириломефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагнення українських діячів писати українською, яка, на його думку, була мовою «малоросійської черні», а тому нею неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

Підводячи підсумки соціально-економічного та суспільно-політичного й духовного розвитку Східної України в кінці XVIII — першій половині XIX ст., слід охарактеризувати цей період як один із найважчих і найскладніших: жорстока кріпосницька експлуатація, колоніальне гноблення, політична реакція, переслідування будь-якої вільної думки, розгром всіх спроб передової частини суспільства внести зміни в життя трудового народу. І, попри все, боротьба за ліквідацію кріпосництва, за національне відродження українського народу, його культури і мови.

Криза кріпосництва і швидке зростання товарно-грошових відносин, суспільно-політичні рухи, повстання декабристів і польських революціонерів, селянські виступи, діяльність кириломефодіївців та інших українських національно-визвольних груп розхитували царизм і готували радикальні реформи. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, більшості народу за національне визволення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Социально-экономическое  развитие и политическое положение в подроссийской Украине после административно-политических реформ 60—70-х гг. 19 в.

19 февраля 1861 г. манифестом Александра II была провозглашена отмена крепостного права. Согласно реформе ликвидировалась личная зависимость крестьян от помещиков. Крестьяне получили право заключать торговые сделки, свободно заниматься промыслом или торговлей, переходить в другие слои общества (мещане, купцы), поступать на службу, в учебные заведения, иметь собственное движимое и недвижимое имущество, свободно им распоряжаться и наследовать по закону. Получили они и гражданские права.

Но путь от провозглашения прав и свобод до их реализации был  далеко не простым. За полученные земельные наделы, размеры которых, как правило, уступали предыдущим (кроме Правобережной Украины) и которые были наихудшими, крестьян обязали заплатить помещикам выкуп. Из-за отсутствия надлежащей суммы денег они вынуждены были брать их взаймы у государства, а потом выплачивать с процентами полученный заём на протяжении 49 лет. Так крестьянин попадал в зависимость и от помещика, и от государства. А вот помещикам выкупные операции приносили большие капиталы, которые они могли использовать для перевода своих хозяйств на рыночные, капиталистические рельсы. Существенно менялась система взаимоотношений между помещиком и крестьянином: помещик лишался права устанавливать дополнительные повинности, поскольку он имел дело уже не с отдельным крестьянином, а со всем “миром”, то есть с селом. Вводилась общероссийская система крестьянского управления: сельские общины, объединённые в волости, и круговая порука за уплату налогов.

Серьёзные изменения в экономической  жизни вызвали  необходимость реформирования административного  управления. В 1В64 г. были созданы выборные органы власти в масштабах губерний и уездов — земские учреждения. Они занимались вопросами хозяйственного и культурного характера, в том числе строительства дорог местного значения, здравоохранения, образования и т. п. Земства были не только выборными, но и общесословными: в их состав входили представители дворянства, буржуазии и крестьянства. Контроль за деятельностью земств осуществляли губернатор и министр внутренних дел, имевшие право вето на любое решение земств. Одновременно было проведено реформирование избирательной системы: выборы проходили по трём куриям на основании имущественного ценза.

Судебной  реформой 1864 г. провозглашалась независимость суда от администрации: судей назначало правительство, а снять их с должности мог только суд. Вводился всесословный суд, то есть единый для всего населения. На судебные заседания допускались представители прессы и публика. Утверждалась состязательная система: обвинение поддерживал прокурор, защиту — адвокат (присяжный поверенный). Устанавливалось несколько судебных инстанций: мировой суд, окружной суд, судебная палата.

Изменения произошли  и в сфере образования. Образование, в том числе университетское, становилось более доступным. Университеты получили большую автономию. Заметное внимание уделялось распространению знаний среди населения, изданию учебников, народных книг, организации школ. Для взрослых открылись образовательные курсы по воскресеньям, из-за чего такие школы и назывались воскресными.

Важное значение имела реформа 1874 г., по которой вводилась всеобщая воинская повинность, начиная с 21-летнего возраста. Для лиц с образованием устанавливались меньшие сроки службы.

В 1862 г. была реформирована  финансовая система. Управление денежным хозяйством стало централизованным, выросла роль Министерства финансов.

Значение  реформ административно-политического  управления 60—70-х  гг. 19 в. состояло в том, что, несмотря на их ограниченность и непоследовательность, они ускорили перестройки жизни Российской империи на новых капиталистических основах. Вследствие этих реформ существенные изменения происходили и а экономическом, политическом и культурном развитии Украины.