Історичні відомості про давньогерманські племена

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3 
РОЗДІЛ 1. Найдавніше населення.........................................................................4 
1.1. Кельти та їх культура.......................................................................................5 
РОЗДІЛ 2. Історичні відомості про давньогерманські племена.........................8 
2.1. Джерела відомостей про давньогерманські племена....................................8 
2.2. Прабатьківщина германців............................................................................10 
ВИСНОВКИ...........................................................................................................11 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Основним джерелом відомостей про найдавніший період історії Британії є дані археології, які інформують нас про місця поселення, господарство, матеріальну культуру давніх людей. Проте обсяг цих відомостей ще не є достатнім, щоб з'ясувати повною мірою характер заселення Британських островів, точний час, коли це відбувалося та етнічну належність прийшлого населення.

Мета даної роботи полягає у вивченні історії давніх племен, що населяли територію Британських островів у догерманський період, ознайомлення з їх діяльність та розвитком, також дослідження історичних відомостей безпосередньо про германські поселення, місця їх перебування, культуру і звичаї.

Методи дослідження полягають у вивченні та висвітленні запропонованої теми, в описі найголовніших аспектів діяльності перших поселенців у Британії та германських племен.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1  
Найдавніше населення

Перші сліди людини (бл. 300 000 р. тому, знахідки у Сванскомбі) відносяться до доби кам'яного віку, коли Британія не була ще відокремлена від континенту (тобто сучасного Ла-Маншу ще не існувало, а Темза була притокою Рейну). В добу від 8000 до 3000 р. до н.е. рівень океану в результаті танення льодовиків підвищився, і Британія відокремилася водною протокою. Змінюється також і клімат: арктична тундра заступається густими лісами. Це сприяло заселенню острова давніми людьми, які займалися переважно полюванням та рибальством, скотарством та мотижним землеробством. До цього періоду відносяться найдавніші шляхи та перші мегалітичні могильники (від грецького "мегалітос" - великий камінь). Місця стоянок давніх людей знайдені у печерах Уельсу та Південної Англії (Кентська печера, Крезвел-Крегс).

Близько 2000 р. до н.е. на заході Британських островів висадилися племена іберів (нащадки яких наступними переселенцями могли називатися "пікти"), що припливли з Піренейського півострова. Окрім мегалітів від них залишилися довгі земляні кургани. Ібери обробляли камінь, використовували лук та стріли, глиняний посуд, вели торгівлю з середземноморськими країнами, куди експортували ірландське золото. Між 1800 і 1750 рр. до н.е. на острів переселився з Центральної Європи так званий "народ келихів", названий так за його специфічну кераміку. В цю добу з'явилися перші бронзові знаряддя - пласкі сокири.

Доба неоліту, - нового кам'яного віку, - коли давні люди перейшли до продуктивного господарства, розпочалася в Британії близько 1800 р. до н.е. В цей період встановлювалися кам'яні моноліти - менгіри - до 7 м у висоту, що позначали кордони між племенами та місця поховань. Найбільш загадковими спорудами й досі залишаються кола великих каменів (кромлехи), - або святилища, або давні обсерваторії. Найвідомішим із них є Стоунхендж (бл. 2000 р. до н.е.) поблизу міста Солсбері. Споруди такого типу характерні для західних територій Європи, що доводить спільність культурних процесів в Британії та на континенті. У ІІ тисячолітті до н.е. поширилася обробка металів - міді, золота, бронзи. Близько 1000 р. до н.е. були встановлені контакти з фінікійцями (народом, що мешкав на території Палестини та колонізував береги Середземного моря) через торговий шлях уздовж атлантичного узбережжя.

 

 

1.1.Кельти та їх культура

Близько 700 р. до н.е. в Британію почали переселятися кельти - народ індоєвропейської групи. В цей період вони мешкали на величезних територіях Європи від Іспанії до західних теренів України включно. Осередок поширення їхньої культури знаходився у межиріччі Рейну та Дунаю, звідки кельтські племена та племінні союзи переселялися у Францію та Північну Італію (галли), на Балкани (галати) та у Британію. Ця експансія була викликана скоріше за все перенаселенням Центральної Європи в умовах тогочасної малопродуктивної економіки. Відомі три хвилі міграцій кельтів через Ла-Манш: бл. 700 р. до н.е. - переселення гелів(або гойделів), бл. 400 р. до н.е. - бриттів (від назви яких походить слово "Британія") і бл. 200 р. до н.е. - белгів.

Основні історичні відомості про кельтів ми отримуємо із свідчень античних істориків та географів (Гекатей Мілетський, Геродот, Страбон, Діодор Сицилійський) та із археологічних знахідок. Займаючи величезні території, кельти не мали якоїсь спільної держави й відрізнялися за антропологічними ознаками; об'єднуючими їх чинниками були мова, яка ще й досі вживається в Шотландії та Уельсі, та матеріальна культура. Дослідниками виділяється дві фази розвитку останньої - гальштатська (бл. 1000 - 450 рр. до н.е.), що властива ще бронзовому віку, та латенська (бл. 450 до н.е. - початок нової ери), коли наступає залізний вік.

В Британії прибульці-кельти мешкали поряд із давнім місцевим населенням, яке поступово з ними змішувалось та переймало їхню більш розвинену культуру. В археологічних знахідках відчуваються також середземноморські (фінікійські, критські, ахейські) культурні впливи, які досягали Британії через торгівельні шляхи. До V ст. кельти використовували переважно бронзові знаряддя праці. Для їх виготовлення була потрібна домішка олова, найбагатшим на яке був південний захід Британії - півострів Корнуолл, звідки воно також експортувалося на континент. Економічні зв'язки Британії та Галлії (території сучасної Франції) поступово зміцнювалися в середині та особливо в кінці І тис. до н.е. Це було пов'язане із поширенням залізних знарядь праці, зокрема залізної сокири, яка вже дозволяла поступово вирубувати прадавні ліси на родючих землях південної Британії. Завдяки впровадженню белгами важкого плуга цей регіон поступово став місцем інтенсивного землеробства, населення заселило долини, а на пагорбах та височинах поширилося вівчарство. Зерно почало експортуватися у Галлію. Наприкінці І тисячоліття до н.е. одночасно із господарськими перетвореннями посилилося суспільне розшарування кельтського населення Британських островів, - все більшу владу отримувала племінна верхівка, яка намагалася контролювати торгівлю та обмін, очолювала соплемінників під час військових конфліктів, які почастішали у ІІ - І ст. до н.е. Проте темпи цього розшарування в Британії не були такими швидкими, як на континенті, де племена галлів потрапили в сферу поширення античної цивілізації та Римської імперії. Величезну роль у житті кельтів грали жерці друїди, які зберігали традиції і звичаї та вели судочинство. Вони використовували рунічну писемність, яка служила для релігійних відправ (огамічне письмо). Кельти поклонялися силам природи, священним деревам (дуб, омела) та гаям, приносили людські жертви. Центром друїдської релігії, спільним для Британії та Галлії, був острів Англсі поблизу Уельсу. Головним елементом кельтської культури, що певною мірою зберігся, є кельтський епос. Він складається із героїчних переказів та міфів, оповідань про богів, легендарних героїв та королів. Кельтський епос мав величезний вплив на подальший розвиток європейської літератури - на героїчну поезію, середньовічний лицарський роман.

У середині І ст. до н.е. Рим приступив до повного завоювання Галлії. Під час галльських війн (50-ті рр. до н.е.) римський полководець Гай Юлій Цезар (Julius Caesar) зіткнувся з тим, що опір галлів підтримувався їх родичами-бриттами, і у 55-54 р. до н.е. римляни організували дві експедиції в Британію з метою встановлення контролю над узбережжям Ла-Маншу та гирлом Темзи. Цезарю вдалося накласти данину на белгського вождя Кассівеллана. Ці експедиції не мали за мету завоювання територій і підпорядковувались тимчасовій військовій необхідності. Проте завдяки ним зріс обсяг історичних відомостей про Британію, яка описується, зокрема, у творі Цезаря "Нотатки про Галльську війну". У наступні десятиліття відбувався інтенсивний економічний розвиток південно-східної Британії, зросла торгівля з континентом, поступово виникали міські центри (оппідуми), найбільшим з яких завдяки зручному розташуванню на торговельному шляху став Лондіній (Лондон).

У добу між походами Цезаря у Британію та її остаточним завоюванням Римом основні торговельні та політичні контакти з континентом йшли через королівства белгів, що знаходилися уздовж південно-східного узбережжя острова. З Британії вивозилися хліб, худоба, метали й раби, захоплені під час усобиць. Ввозили ж в країну кольорове скло, тонкі гончарні вироби, ювелірні прикраси. Про римський вплив свідчать знахідки численних римських золотих та срібних монет. На рубежі нашої ери посилилася експансія белгів, які почали захоплювати сусідні бриттські королівства. Найсильнішим белгським вождем був Кунобелін, проте після його смерті у 40 р. у його королівстві почалась смуга заколотів, з яких вирішили скористатися римляни.

Важливою історичною подією в житті Британії було вторгнення в 1066 р. норманів з Північній Франції (Нормандії). Нормандське завоювання призвело до посилення королівської влади і сприяло завершенню процесу феодалізації Англії. Верхівку феодального суспільства в державі склали завойовники - нормани.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 
2.1. Джерела відомостей про давньогерманські племена

В iсторичнi часи найдавнiшi джерела вказують на перебування германцiв у пiвнiчнiй частинi Європи. Найпершим свiдченням про германцiв вважають розповiдь торговця Пiфея з Масiлiї (тепер. Марсель), який близько 330 р. до н.е.на своєму кораблi обiгнув захiдне узбережжя Європи i, можливо, доплив до Балтiйського моря. Вiн згадував племена тевтонiв та гуттонiв, яких вiн зустрiв пiд час своєї подорожi.

З середини I ст. до н.е. маємо вже багато повнiшу й надiйнiшу iнформацiю про германцiв. У цей час германцi увiйшли в безпосереднiй контакт з римлянами, i розпочалися тривалi вiйни. Особливо цiннi вiдомостi наводить Юлiй Цезар у своїх “Записках про галльську вiйну” (52 р. до н.е.). В “Записках” вiн не тiльки подає звiт про свої походи на германцiв, а й наводить цiннi вiдомостi про цi племена та їх звичаї. Вiд Юлiя Цезаря усталилося вживання назви “германцi”, вiн один з перших почав вiдрiзняти їх вiд кельтiв.

Життя германських племен у I ст.н.е. описували у своїх творах Плiнiй Старший (3-79 рр.н.е.) та Тацит (близько 55-120 рр.н.е.). Плiнiй служив у вiйську, що стояло на кордонi з германцями, брав участь у походi проти хавкiв i фризiв. Вiн подав першу класифiкацiю германських племен. На вiдмiну вiд Плiнiя, Тацит сам нiколи не бував у германських землях, але був добре поiнформований про них з творiв ранiших авторiв, з офiцiйних донесень римських полководцiв, розповiдей купцiв i легiонерiв. Твiр Тацита “Германiя” розповiдає про розселення германських племен, їхнiй суспiльний лад, вiрування i поетичну творчість.

Iсторичнi подiї бiльш пiзнього  часу (III-Vст.) вiдображенi в творах  багатьох античних авторiв - свiдкiв  “великого переселення народiв”. Пiсля утворення в V-VI ст. на руїнах  Римської iмперiї нових варварських держав, заснованих франками, готами, лангобардами та iншими германськими племенами, з’являються латинськi “iсторiї” цих племен; їх авторами були германцi, що здобули освiту в Римi й прагнули прославити свiй народ, розповiвши про його походження й подвиги. До таких творiв належать: “Iсторiя готiв” Йордана, “Церковна iсторiя народу англiв” Беди Високоповажного (VIII ст.), “Iсторiя лангобардiв” Павла Дiакона (близько 790 р.), “Iсторiя саксiв” Вiдукiнда (967 р.), “Iсторiя данiв” Саксона Граматика (близько 1200 р.), “Книга норвезьких королiв” Сноррi Сторлусона (близько 1230 р.). Бiльшiсть цих авторiв поряд з описом справжнiх подiй повiдомляє чимало напiвлегендарних фактiв, беручи їх з усних легенд, народного епосу та iнших джерел.

Iсторико-етнографiчний матерiал мiстять також англо-саксонські лiтописи i давньоiсландськi родиннi саги, деякі пам`ятки давньогерманського епосу (“Беовульф”, “Сага про Хервор” та iн.)

Важливим мовним та iсторичним джерелом є “Варварськi правди” - записи законiв германських держав, де наводиться багато вiдомостей про їхню соцiальну структуру. Спочатку їх писали латинською мовою, а пiзнiше - германськими мовами.

Як для iсторiї давнiх германцiв, так i для вивчення їхнiх мов має велике значення дослiдження назв мiсцевостей (топонiмiв), та iмен i прізвищ (антропонiмiв). У деяких випадках, коли вiд германської мови не лишилося нiяких писемних пам’яток, цi назви становлять єдине джерело, за яким можна скласти хоч приблизне уявлення про характер цiєї мови. Велику користь приносять також данi археологiї, даючи змогу проникнути глибше в доiсторичне минуле й вiдновити тi його етапи, вiд яких не маємо писемних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Прабатьківщина германців

Племена, що, видiляючись iз загального iндоєвропейського масиву поступово набирали мовних i культурно-етнiчних ознак, в лiтературi називаються “протогерманцями”, “прагерманцями”, або “передгерманцями”. Спочатку вони мешкали на територiї центральної Германiї (Тюрiнгiя, Саксонiя). Потiм розпочалася їх мiграцiя на пiвнiч, де вони зiткнулися в районi Балтики з мiсцевим неiндоєвропейським населенням. Пiсля тривалої i запеклої боротьби протогерманцi перемогли i поступово асимiлювали аборигенiв. Цей процес закiнчився приблизно в 1200-1000 рр.до н.е. Ця iсторична подiя безперечно мала значення для мовнокультурного розвитку германцiв.

Питання про вплив неiндоєвропейського субстрата на германцiв ще не вирiшене остаточно, але точно встановлено, що третина германського мовного словника неiндоєвропейського походження, цi слова не обмежуються якоюсь тематичною групою i належать до ядра основної частини словника. Особливо багато таких слів серед термiнiв мореплавання (англ. sea, sail, strand), серед назв рослин i тварин.