Роль Кирила і Мефодія у Київській Русі

Мефодій після закінчення освіти вступив на військову службу. Пізніше став князем, поставленим візантійським імператором у «словенському» македонському князівстві, але по кількох роках адміністрування відмовився від світського життя і пішов до монастиря Полікрон на азійському узбережжі Мармурового моря та прийняв чернечий постриг. Згодом став ігуменом обителі.

На відміну від старшого брата, Кирило не захоплювався кар’єрою ні чиновника при імператорському дворі, ні в провінціях. Не приваблювало його й сімейне життя. Прагнення до інтелектуальної діяльності та аскетичний нахил привели до патріаршої бібліотеки при соборі св. Софії в Константинополі, де Кирило стає бібліотекарем. Пізніше в Магнаурській вищій школі очолює кафедру філософії, тому в письмовій традиції його часто називають Костянтин Філософ.

Візантійський імператор Михаїл ІІІ (842-867рр.) та його двір високо поцінували талановитість Кирила і доручали йому відповідальні місіонерські подорожі, що мали церковне й політичне значення. Ще молодим у 851 р. із «сарацинською місією» до Сирії Кирило відвідує Багдадський халіфат й успішно проводить богословську дискусію з магометанським духовенством. Деякий час Кирило живе у свого брата Мефодія в малоазійському монастирі Олімп, поглиблюючи знання з богословських наук. Коли патріарший престол в Константинополі зайняв Фотій (858 р.), церковно-політична діяльність братів значно розширилася. Разом вони були направлені з місією у володіння Хазарського каганату. Під час перебування в Херсонесі Кирила глибоко вразили Євангеліє і «Псалтир», писані невідомим йому «роським» («роуським», «рушким») письмом. Там само ним були знайдені нетлінні мощі св. Климента (римського архієпископа І ст.), засланого до цієї місцевості під час гонінь на християн, покараного за навернення багатьох людей до християнства і потопленого в морі. Ці знахідки відіграли важливу роль в подальшій діяльності братів, висвітлили актуальність потреби поширення християнства та створення зрозумілої для всіх слов’ян мови богослужіння візантійського типу.

Книжної мови слов’ян ще не існувало, але гостра потреба у ній відчувалась, оскільки в ранньофеодальну добу близькість писемної мови та «глаголу» мала велике політичне і культурне значення. Практичні потреби суспільства зобов’язують появу будь-яких записів: економічні зв’язки затверджуються договорами та дорученнями, укладаються календарні таблиці, розвиток політичних стосунків фіксується грамотами, заповітами, виготовляються печатки, монети з символами-написами та ін. Слов’яни-язичники за відсутності книг використовували для написання «черти» і «рези». Болгарський дослідник Е. Георгієв вважає, що слов’яни ще до Кирила «ослов’янили» грецький алфавіт, внісши до нього деякі букви з латини та інших мов для передачі фонетики, але – «без устроения».

Наміри моравського князя Ростислава привести проповідника церковної мови в свою державу, безпомилковий вибір Михаїла ІІІ на цю роль двох братів «солунян» стало рішенням, сприятливим для розуміння різними народами їхньої культурної спорідненості. Направляючи в Велику Моравію досвідчених Кирила та Мефодія, візантійський імператор чітко вказав причину свого вибору: «солуняни спілкуються слов’янською мовою» і укладуть азбуку для слов’ян.

Нова алфавітна система, створена Кирилом близько 863 р. – глаголиця (від старослов’янських «глаголь» – слово; «глаголати» – говорити) первісно поширилась у місцях діяльності братів-першовчителів. Графічна система знаків письма включала елементи грецького, латинського письма та ін., але мала свій оригінальний вид і відповідала характерним слов’янським фонемам того часу. В епоху Середньовіччя літери ототожнювалися з позначуваними ними звуками, а писемність – із відповідною вимовою.

Величезна та тривала робота перекладів грецьких богослужебних текстів новою мовою була попереду. Розвинута давньогрецька літературна традиція вимагала від тодішніх перекладачів створення такої мовної системи, яка б відповідала достатньо високому рівню термінології, поширеним фразеологізмам, сучасній освіченості. Без цього переклад будь-яких давньоєврейських, грецьких, латинських творів був би неможливий. Слов’янська мова за своїм богослужебним призначенням потребувала певної стилістики, поєднуючи необхідну урочистість тону та доступність розуміння для початківців християнської культури.

Так як основна мета місії Кирила та Мефодія складала запровадження богослужіння візантійського типу, брати переклали новою мовою необхідні для цього грецькі книги: Євангеліє, «Апостол» та «Псалтир» та інші книги Біблії. Перші слов’янські богослужіння за малою чисельністю слов’янського духовенства відбувалися тільки в святкові та недільні дні. Створення першої слов’янської церкви вимагало укладання для неї певних правових норм. Для цього Мефодій (після смерті Кирила) переклав і частково опрацював «Номоканон» («Кормчу книгу»), тобто збірник церковних та цивільних законів. Таким чином, величезні зусилля братів – місіонерів, за короткий час забезпечили усі необхідні умови для установлення слов’янської літургії та утвердження в гідності нової мови серед прийнятих в християнському богослужінні: давньоєврейської, грецької, латини. Перемога Кирила в богословських дискусіях та його впевненість у рівності народів, висловлені в теологічній поетичній праці «Проглас до Євангелія», були першим і важливим досвідом ствердження європейської значущості слов’янської книжності.

Після трьох років діяльності в Великій Моравії Кирило та Мефодій прибули до Риму, де їх урочисто зустрів папа Адріан ІІ (867-872 рр.). Він вшанував перенесення мощів єпископа Климента Римського, заснувавши базиліку св. Климента. Кирилом про це було складено віршовані гімни, які збереглися до нашого часу («Слово на перенесення мощів преславного Климента»). Папа відслужив літургію слов’янською мовою, поблагословив слов’янські богослужебні книги на святому престолі та на гробі святого апостола Петра. Після цих знаменних подій у Римі Кирило захворів та помер, його поховали в базиліці св. Климента. Після смерті брата Мефодій, висвячений на архієпископа папою Адріаном ІІ, наполегливо проводив зі своїми учнями подальшу діяльність поширення слов’янського богослужіння та слов’янської книжності. Затвердження нової богослужебної мови сталося на синодальному Соборі єпископів під началом Папи римського Іоана VIII у 879 році, після доповіді на захист мови святителя Мефодія.

Рішення намісника Христового, видане та сповіщене всьому світові, є для усіх слов’ян та для русинів дуже важливим та цінним, воно надавало церковній старослов’янській мові затверджені права. Бо Закон велить не тільки трьома, але всіма мовами Господа славити: «Хваліте Господа всі язици, похваляйте єго всі людіє» (Псалом 116,1.)

Прийняття та впровадження в життя нової мови потребувало захисту та впевненого духовного плекання. З Болгарії та Македонії глаголиця поширилася на Русь. В Україні глаголиця як алфавіт була відома до XVII ст. Найдавніша глаголична пам’ятка – Київські глаголичні листки – датується кін. ІХ - поч. Х ст. До ХІ ст. відносять Асеманське, Зографське і Маріїнське Євангелія, Синайський Псалтир і Требник (Молитвослов) та ін.

Наприкінці Х ст. в Чехії, Моравії, Словаччині, Словенії та частково у Хорватії верх узяла латиниця; у Болгарії, а потім в інших слов’янських землях – Македонії, Сербії, Київській Русі – глаголицю почала витісняти кирилиця, система слов’янського письма, названа на честь просвітителя Кирила та укладена, можливо, учнями просвітителів. Більшість учених вважає, що вдосконалення алфавітної системи (24 літери) на основі унікального (з округлою формою) грецького письма та видозмінених глаголичних літер (12 спец. знаків), привело до утворення відносно простішого накреслення письма. Майже всі літери абетки мали словесні назви, перша буква яких означала фонему, що позначається нею, а також числове значення. Це сприяло засвоєнню грамоти та поширенню щораз зрозумілішого християнського церковного богослужіння.

Під впливом географічного розмежування різних живомовних середовищ слов’янських народностей формуються окремі редакції церковно-слов’янської мови, що виросли у сучасні самостійні мови.

Утворення Київської Русі мало велике історичне та культурне значення в культурогенезі Європи. Велика держава активно впливала на процеси розвитку європейської та світової культур. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі. Межі території сягали від Балтики і Льодовитого океану до Чорного (Руського) моря і від Волги до Карпат. Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією.

Кирило та Мефодій, як перші слов’янські просвітителі, були і залишаються символом слов’янської спільноти. У 1980 році Папа римський Іоан-Павло ІІ надає святим Кирилу та Мефодію титули «патронів Європи». Пам'ять про них і про створену ними писемність зберігатиметься у культурному історичному фонді всіх слов’янських народів.

 

Висновки

 

Крім дорогоцінних книг для слов’янського світу, свв. брати Кирило і Мефодій залишили після себе численних учнів, вірних наслідувачів їхньої національно-церковної ідеї. Одних висвячених вже членів кліру залишилось після смерті св. Мефодія до двохсот осіб. Посеред них назовемо таких головних учнів св. Мефодія, як: св. Горазд (родом морав), якого св. Мефодій вибрав своїм наступником; св. Климент (болгарин), "перший єпископ слов’янської мови", як назвали його в Болгарії; св. Наум (болгарин), особливо шанований в Сербії; свв. Лаврентій і Ангеляр. На чолі з свв. Кирилом і Мефодієм, приєднуючи до них цих п'ятьох прославлених учнів їх, слов’янська церква православна почитає їх під ім'ям святих "семичисленників".

Отже після смерті архієпископа Моравського Мефодія скоро розпочалось те, що можна назвати церковно-національною трагедією західного слов’янства, - нищення національного характеру Церкви, прищепленого було діяльністю свв. братів та їх учнів в Чехо-Моравії, Панонії, Польщі. Ми бачили, що й за життя свв. братів увесь час ішла і відкрита і глуха боротьба поміж місіонерами зі Сходу і латино-німецьким духовенством Заходу. Не було ще остаточного поділу церков, але були, як відомо, глибокі розходження на тлі культурно-психологічного насліддя грецького сходу і латинського заходу. Ніхто не буде заперечувати того, що католицька церква була в середніх віках провідною культурною силою в житті Західної і Середущої Європи, але ж її відношення до національних культур європейських народів істотно відрізнялось від відношення Православної церкви, хоч би й там були відступлення від християнської ідеї, якій так ревно служили свв. Кирило і Мефодій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Целевич Юлиан. Жите просветителев славян святых равноапостольных Кирила и Мефодия. – Львов, 1891. – С. 17-37.
2. Избранные жития святых III-IX вв. – М., 1992. – С.373-374. – [Жизнь и труды преподобных отцов наших Мефодия и Константина, в монашестве Кирилла, учителей славянских].
3. Советский энциклопедический словарь. – М., 1985. – С. 1216. – (Славяне).
4. Історія української культури. – К., 2000. – С.37-38. – (Культура Київської Русі /ІХ- середина ХІV ст.).
5. В мире книжних сокровищ. Путеводитель. –- К., 1987. – С.15-20. -(Коллекция книг кирилловской печати).
6. Етнократологічний словник. – К., 2007. – 576 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1.

 

 

 

Додаток 2.

 

 

1