Походження княгині Ольги

18 жовтня, в неділю, був прощальний  прийом. І відмова...

Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився.

959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа для хрещення Русі. Оттон погодився — прислав Адельберта. Та непривітно зустріли його на Русі. Прибічники Святослава відправили посольство ні з чим. Ольга не втратила реальної влади. Від безсилля почала руйнувати язичницькі капища, силою віри своєї впливала на співвітчизників...

Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто — 969 р., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги — справжній витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софійському соборі.

 Як би там не було, хрещення свідчило про розум і далекоглядності російської правительки, визначило її зовнішню політику, спрямовану на зміцнення незалежності Русі. Цієї лінії дотримувалися протягом двохсот років і її спадкоємці. Дуже важливо, що в насадженні християнства Ольга вдавалася до ненасильницьких методів. Вона розуміла, що в країні, де язичницькі вірування мали глибокі  коріння, неможливо ввести нову офіційну релігію шляхом указу. Адже навіть власного сина Святослава вона не змогла переконати і навернути на свою віру, він залишався язичником до кінця днів. Княгиня мирилася з тим, що одні її піддані моляться в храмі (на дніпровському березі красувався соборний храм Іллі Пророка), а інші перед походом клялися на зброї в святилищі Перуна. Пройшли роки, перш ніж онук Ольги - Володимир покінчив з цим і хрестив киян у Дніпрі, знищуючи залишки капищ. Більш того, скориставшись ослабленням Візантії, він силою зброї змусив імператорський двір видати йому в якості жертви царівну і одружився на ній, виконавши і це бажання своєї бабці - поріднитися, а значить, і зрівнятися у величі з могутньою державою. Християнізація держави і союз з Візантією, розпочаті Ольгою та завершені Володимиром, на думку академіка Д. С. Лихачова, «ввели Русь в сім'ю європейських народів на абсолютно рівних підставах».

А історик С. М. Соловйов зазначав, що після прийняття християнства на Русі виникло також і нове ставлення до жінки. Завдяки княгині Ользі вони включилися в процес освіти, ні в чому не поступалися чоловікам у «книжності», а також мали «в жіночому єстві чоловічу фортецю», інакше кажучи, займалися державними справами - освітою, культурою, будівництвом, лікуванням, воювали і приймали послів . Прикладом такого характеру була сама княгиня. Самовіддана, терпляча і мужня, вона вміла не згинатися у важкі часи, а навпаки - стала духовною опорою для багатьох людей. Фактично до кінця життя Ольга керувала Руссю, тому що Святослав рідко бував у столиці, майже весь час проводив у походах. Коли в 968 р. князь воював на Балканах, їй навіть довелося витримати облогу печенігами Києва.

Переказ нарік Ольгу хитрою, а церква - святою. Літописець Нестор називав її зіркою, яка передує схід сонця над російською землею. Шанування княгині з часом переросло в обожнювання і обожнювання, потім пішло зарахування її до сонму святих. Коли сталася канонізація, ми не знаємо, зрозуміло тільки, що в домонгольські часи, так як день її пам'яті (11 липня) зустрічається в письмових джерелах з XIII ст. Перші зображення княгіні з'явилися в хроніках і літописах, а потім почали втілюватися в іконах, в храмових фресках і розписах Візантії і Русі. Є припущення, що залишки фресок Софійського собору в Києві, зведеного при Ярославі Мудрому, зображують саме фрагменти прийому російського посольства на чолі з Ольгою в Константинополі. А пізніша іконографія, очевидно, бере початок з цих фресок.

Князювання княгині Ольги стало поворотом в історії Київської Русі. Країна здобула упорядковане правління, увійшла в політичну систему християнського світу. Завдяки її мудрості Русь не потрапила в залежність ні від Візантії, ні від Німеччини. Що йдуть у глиб століть відносини візантійців-греків і русинів отримали новий розвиток. Через російські землі від Константинополя по Дніпру, через Київ і далі на північ, до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря йшов знаменитий шлях «із варяг у греки». Н. М. Карамзін писав, що Ольга «опанувала кормилом держави і мудрим керуванням довела, що слабка дружина може іноді рівнятися з великими мужами».

Висновок

Ольгу не просто вшановували нащадки — її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча.

4 вересня 1911 р. в Києві, на перехресті  Караваївської, Пушкінської та В. Васильківської вулиць (сучасна  пл. Толстого) було освячено багатофігурний пам'ятник «Княгине Ольге Св.». На жаль, 1919 р. скульптуру Ольги скинули, а на її місце встановили бюст Т. Шевченка. Бокові постаті Андрія Первозванного, Кирила та Мефодія було сховано під фанерними кубами. 1920 р. пам'ятник Т. Шевченкові перенесли до іншого місця, а в березні 1923 р. комунальний відділ Києва розпорядився остаточно зняти фігури. Постамент лишався цілим до 1926 р. Тепер там клумба.

Список використаної літератури

1. Гедеонов С. А. Варяги и Русь. М., 2005, с. 182—185
2. Історія України: навч. посіб./В.М.Литвин, В.М.Мордвінцев, А.Г.Слюсаренко.- К.: Знання, 2008
3. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002
4. Кип'ячевич І.П. Історія України. – Львів: Вид-во «Світ», 1990