Моральний стан радянського суспільства

   

На тему: «Моральний стан радянського суспільства»

 

 

 

                      Виконала:

учениця 11-А класу

СЗШ №101

Маменко Наталія

 

 

 

 

                м.Дніпропетровськ 2013

 

 

Дисидентський рух мав  специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне  «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський  рух було започатковано ще у 50-х  роках.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. владавиявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були —  «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Йогоідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму.

Групою, яка вже виходила за рамки  перехідної, стала організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався засаднаціоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх структура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної  інтелігенції нового покоління на 60-і  роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж у межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов  еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців.Окрім роботи І. Дзюби, розповсюджувалася стаття Є. Пронкжа «Стан і завдання українського визвольного руху». Указавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, демонстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опози - цінної інтелігенції, а також у Києві.

Три антира-дянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила  думку, що російський шовінізм — джерело  нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями  була перейнята і харківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдналися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцистика В. Мороза, серед них «Репортаж із заповідника імені Берії» і «Серед снігів».

У нее на початок 70-х  років національний рух опору  радянській тоталітарній систем» можна  назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефективності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ототожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років  рух продовжував існувати як у  вигляді організації «Українського  патріотичного руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від «національного комунізму» до повного його заперечення. У національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На початку 60-х років  намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958—1965 pp.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.

Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося  й на стані освіти. Цю сферу, яку  партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв'язку з цим увага приділялась розширенню середньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню матеріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали  навчання українською мовою. Проте  цей закон дав можливість обирати  мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації  української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася  створенню шкіл і груп із продовженим  днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчальному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. ЦДоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.

 

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової  середньої освіти. Розширювалась  мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці, флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піонерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.

Хоча кількісні показники  у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте  рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають  відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила  восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.

Відповідно до постанови  Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип  навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

 

 

Одним з основних негативних наслідків  процесів, які відбувалися в Радянському  Союзі і, зокрема, в УРСР у 60-70-ті рр., був моральний занепад суспільства.

Не  маючи змоги забезпечити реальне  підвищення життєвого рівня людей, Л. Брежнєв і його найближче оточення відкрили широку можливість для кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, попираючи чинне законодавство.

В цих  умовах найбільш впевнено і комфортно  почували себе, насамперед, члени адміністративно-бюрократичного апарату, яким були підвладні всі сторони життя радянського суспільства.

Вони  і раніше користувалися різними  привілеями та послугами спеціальних  магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого народу. Представники партійно-державної номенклатури фактично перебували поза законам і поза критикою. Зрозуміло, що така недоторканість створювала сприятливі умови для процвітання корупції і користолюбства, злодійства і підлабузництва на всіх рівнях влади.

Нечуваного  розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах. Навіть виник такий термін –«несуни» (тобто ті, хто ніс щось з роботи додому). Якщо рядовий «несун» задовольнявся лише кількома десятками незаконно одержаних карбованців, то корумпована еліта рахувала свої «прибутки» на мільйони.

Усе це страшним тягарем лягло на виробництво  й розподілі товарів, руйнуючи господарські структури, що й так ледве животіли.

Боротьбу  з корупцією та тіньовою економікою фактично було припинено. Час від  часу, щоправда, відбувалися гучні  процеси над «розкрадачами народної власності». Було навіть відновлено смертну кару за«розкрадання соціалістичного майна в особливо небезпечних розмірах». Але ці «зразково-показові» заходи лише симулювали захист закону і породжували правовий нігілізм, аморальність і безчестя.