Монетні системи Стародавньої Греції

    Промова Ісократа “Трапезитика” висвітлює  діяльність трапез, характер операцій й побічно – їх облік. Спершу складався договір банкіра з клієнтом у присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався й при втраті договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. “Проти Медіаса”, §85; Ісократ. “Трапезитика”, §31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалася у справи банків, а юридичні норми документального обліку для захисту інтересів клієнтів й банкірів не були розроблені. Таке законодавство з’явилося лише у Римі.

    Банкіри також не були захищені юридично. В одному з документів зазначалося: “Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк або близько цього, із згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка у нас впевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді і закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, будуть мати силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною і не боїться суду та ганьби за порушення договору”. Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, у зв’язку з чим і з’явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: “Поручись – і ти в нещасті”.

    У трапезах була посада контролера монет. Контролери також залучалися і державною  скарбницею до перевірки розрахунків  по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві. Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження клієнта. Вклади були закритими, зданими лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банку за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.

    Найбільш  складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову  вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід з клієнта. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі  з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об’єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто.

    Призначення коротко - і довгострокових позик могло бути різним – розроблення рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим – 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування.

    Проценти  за кредитами звичайно встановлювалися в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів законодавством не регулювався і не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали “небезпечною торгівлею грошима інших людей”.

    У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або  переказ оформлявся “платіжним дорученням”. Воно називалося діаграфе. З часом  термін набув ширшого змісту –  “оплачувати через банк” або  просто “платити”. Утім, мало місце  й інше оформлення – з використанням симбола. Він заступав діаграфе.

    Симбол  являв собою кільце-печатку, яке  засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана  навпіл монета або навіть глиняна  табличка. Симбол використовувався також  у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред’явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.

    Про здійснення безготівкових розрахунків є фрагмент у “Трапезитику” Ісократа: ”Я [син Сопея]… попросив його [Стратокла] свої гроші залишити у мене, в Понті ж одержати гроші від мого батька; я вважав, що я багато виграю, якщо гроші не будуть наражатися на небезпеку під час плавання… На питання Стратокла, хто відшкодує йому гроші, якщо батько мій не виконає мого прохання, а він сам… не застане мене, я вказав йому на Пасіона, а той погодився відшкодувати йому і основний капітал, і належні проценти”.

    Окремі  поточні рахунки вкладників, взаєморозрахунки за ними, інтерес до обігу грошової готівки з боку клієнтів і банку, оформлення первинного обліку за допомогою діаграфе певним чином обгрунтовують існування безготівкових розрахунків. Необхідно також відзначити, що зберігання грошової готівки становило на той час серйозну проблему. У банкірів було дуже складне завдання – і пускати готівку в оборот, щоб звільнити себе від турбот про безпеку вкладів, і мати запас, який би охоронявся. Крім залучених, банкір використовував у кредитуванні і власні кошти.

    Зважаючи  ризик зберігання і використання грошей, простіше і безпечніше було “перекидати” вклади записами з рахунку  на рахунок. А грошова готівка  при цьому може залишатися в банку  або використовуватися в обігу. Зрештою, в обігу були зацікавлені  й клієнти. Якби вони хотіли просто зберігати гроші, то тримали б їх лише в храмі. Але багаті громадяни хотіли бути ще багатшими й довіряли свої багаства банкіру, щоб анонімно, через банк дати тим, хто потребує, кредит і нажитися на процентах. Від банкіра вимагалося знайти вигідне прикладення капіталу й організувати відповідну рекламу для залучення нових вкладів та їх подальшого розміщення.

    Організація обліку банківських операцій йшла двома  напрямами: облік приймання й  видавання вкладів та їх взаємних розрахунків між клієнтами. Вивчення творів Демосфена дозволяє вирізнити такі опорні позиції і терміни:

    1. Вкладник (ім’я).

    2. Сума його вкладу – графé.

    3. Одержувач (ім’я) – параграфé.

    4. Треті особи (поручник або кому  повернути) – проспараграфé.

    За  побічними даними відомо, що в тарпезах вели облікові книги, куди записували грошові операції. У списках попередньо записували строки платежів та суми внесків за ними на кожну особу. Дослідники історії трапез вважають, що записи в банкіра велися по графах (є думка, що навіть в розрізі дебету й кредиту).

    З погляду банкіра, видавання вкладу або позики клієнту – це витрачання коштів. Вклад або погашення боржником  кредиту, враховувалося, цілком зрозуміло, як надходження.

    Документи, що стосуються пізнішої діяльності банків, прямо свідчать про письмове оформлення  вкладів із клієнтами. У всякому разі, всесильність усного свідчення можна поставити під сумнів. Про це свідчить одна цікава анекдотична історія, датована 134 р. до н. е. Якийсь Аттік залишив заповіт, за яким кожному громадянину обіцяв щорічне утримання – одну міну. Після його смерті спадкоємець, син Герод Аттік, запропонував афінянам аж цілих п’ять мін. Всі заспішили в банк. Але Герод показав їм боргові розписки їх батьків й дідів, які позичали у предків Аттіка. У підсумку одні одержали менше обіцяного, інші – нічого, ще якісь залишилися винними. Однак ні взаємні претензії, ні загроза втратити капітал, а то й голову, ні банкрутства не зменшували зацікавленість греків у фінансових справах. Банки виникли і залишилися вражаючим пам’ятником історії економіки Стародавньої Греції. Вони перейшли в елліністичний Єгипет, а потім і в Рим.