Громадянство України

З юридичної точки зору, умова  укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна  практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави. Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація. Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку. Окремі конституції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних громадян.

1.2. Загальні поняття про громадянство

Законодавством про громадянство України визначено його як «постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках».

Стійкість правового зв'язку —  одна з характерних рис громадянства України. У той же час, чому не можна говорити про відсутність постійного правового зв'язку українців за походженням і української держави, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, тобто зв'язку за етнічною, а не громадянською ознакою? Те, що в Україні українці є титульним етносом, що етнічні українці, які постійно проживають за кордоном, є там представниками національної меншини, говорить тільки на користь того, що й ті й інші все одно залишаються українцями за походженням, носіями української культури, що відбивається на їх свідомості і виявляється у вигляді єдиного менталітету — українського. Постає питання, який же зв'язок між особою і державою є міцнішим: юридичний чи етнічний (духовний)?

Історично склалося, так що Україна  є державою з поліетнічним складом  населення. Громадянами її є представники багатьох націй і народностей — носії самобутніх культур. Між ними і українською державою завжди існує стійкий правовий зв'язок, але, на жаль, не завжди такий стійкий як духовний. У той же час між значною частиною українців, що проживають за межами держави, але не є громадянами України та українською державою існує більш стійкий духовний зв'язок. Чи є менш стійким правовий зв'язок? Слід визначити,

що цей зв'язок має односторонній характер: українська держава зобов'язана піклуватися про національно-культурні й мовні особливості українців, які проживають за кордоном (ст. 12 Конституції). Звичайно, йдеться не про громадян України усіх національностей, а про етнічних українців. Україна вправі підтримати чи не підтримати рішення міжнародної спільноти про накладання санкцій на країну, в якій утискуються національно-культурні й мовні потреби представників національних меншин будь-якої з національностей, що є національними меншинами і в Україні. Однак ініціювати міжнародно-правову відповідальність країн, в яких утискуються національно-культурні й мовні потреби українців, українська держава зобов'язана. Отже, у цьому аспекті українці мають, більш привілейоване становище порівняно з представниками інших націй, що мешкають на території України. У більшості випадків це є виправданим, оскільки, наприклад Російська Федерація, Польща, Болгарія, Білорусь чи Угорщина можуть самостійно подбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб росіян, поляків, болгар, білорусів чи угорців, що проживають за їх межами. Це ж стосується і представників інших національностей, що реалізували право на створення своєї національної держави. Далеко не у такому вигідному становищі знаходяться представники т.з. «корінних народів» України.

Корінні народи у кількісному показнику також є національними меншинами, проте, на мою думку, для них територія України, на відміну від останніх, є єдиною історичною батьківщиною (якщо так можна сказати після «великого переселення народів») і постійним місцем проживання більшості їх представників. Це стосується як кримчаків, караїмів, так і деяких інших національностей, які досить тривалий історичний час є близькими сусідами українців у їх співіснуванні у межах території теперішньої України [8 Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.].

Українська держава ніколи не пропагандувала гасла: «Україна для українців», і це допомагало утримувати рівновагу міжетнічних відносин на її території. Але кождна з людських спільнот, які є носіями національної самосвідомості, у разі якщо їх рідна держава принижує вагомість їхніх інтересів, буде почувати себе, м'яко кажучи, притисненими. Це є передумовою міжнаціональних конфліктів. Тому для того, щоб зберегти громадський мир у майбутньому, вважаємо за доцільне переглянути конституційне законодавство і урівняти у правах етнічних українців та представників інших корінних народів України, вклавши в обов'язок Української держави дбати про задоволення національно-культурних потреб усіх корінних народів України, які проживають за межами держави і об'єднані у національно-культурні осередки. Це буде суттєвим кроком у напряму налагодження миру і злагоди в Україні тому, що дозволить більшій категорії людей почувати себе захищеними.

Окрема мова про представників  тих національностей, які також  не мають своєї державності, але знаходяться у своїй меншості на території України, порівняно з тими, що проживають за її межами. Це такі спільноти, як роми, чуваші та інші. Відповідно до Конституції України на території Української держави культурні права усіх національних меншин, як, до речі, і корінних народів, захищені (ст. 11 Конституції). Контроль за задоволенням їх національно-культурних і мовних потреб за межами держави, а також ініціювання про притягнення (у відповідних випадках) держав до міжнародно-правової відповідальності Українською державою, на жаль, не можливий ні фізично, ні юридичне. Фізично — тому, що в Україні не вистачить матеріальних ресурсів, щоб піклуватися про знедолених за кордоном і при цьому давити силою державного суверенітету на країн-порушників, а юридично — тому, що, по-перше, у міжнародно-звичаєвому праві допускається втручання у внутрішні справи, а саме: етнополітику держав — тільки для захисту етнокультурних та мовних інтересів представників тих національностей, які держави разом вважають корінними держави-подавача клопотання. А, по-друге, нагляд за дотриманням прав та свобод представників будь-яких національностей у країнах світу входить до функціональних обов'язків, в першу чергу OOН, а також багатьох інших регіональних міжнародних організацій. Можливість міжнародно-правового захисту обумовлена тим, що міжнародне право з прав і свобод національних меншин дозволяє останнім забезпечувати в цих умовах свій культурний та світоглядний особистий та колективний розвиток, відтворювати на чужині національні традиції, збагачувати індивідуальний розум.

Виходячи з вищезазначеного, можна  дійти висновку, що зв'язок між державою і українською національною спільнотою, яка мешкає за кордоном, є навіть більш міцним, ніж такий зв'язок, як громадянство, оскільки в переважній більшості він зберігається і у разі розірвання громадянського зв'язку. Хочеться вірити, що з'явиться такий же міцний зв'язок в української держави з іншими її корінними народами. Для цього необхідно більше уваги приділяти саме етнічному зв'язку держави і особи та вважати його первинним, і тому пріоритетним щодо громадянства.

Таким чином, народ України —  це не тільки громадяни України усіх національностей, а й особи без громадянства, а також іноземні громадяни, що мають національну самосвідомість і належать до категорії титульного етносу України чи до представників інших її корінних народів. Знову ж постає питання про доцільність єдиного громадянства в Україні. І якщо розглядати його, зважаючи на вищезазначене, не важко дійти висновку, що єдине громадянство навіть перешкоджає повній реалізації принципу народовладдя в Україні, бо виключає із числа носіїв народного суверенітету всіх українців, а у майбутньому, сподіваємося, і представників інших її корінних народів, що не є її громадянами, але, маючи таку невід'ємну якість, як національну самосвідомість, радіють за її розвиток.

Громадянство — справа добровільна  і тому, вважаю, як кількісний, так  і якісний показник осіб, що отримають додатково громадянство України, буде достатньо вагомим, тому і держава від цього виграє (адже громадянство — це не тільки права, а й обов'язки) та розшириться сфера свобод зазначених осіб. Але найсуттєвіше те, що таким шляхом іде друге відродження, підірваної економічними негараздами, української національної самосвідомості як основи нашої державності, за рахунок впливу сильної національної ідеї, носіями якої є насамперед українські національні меншини у багатьох державах світу. Це зараз вкрай необхідне для збереження української державності.

Інша мова, чи доцільно залучати до управління державою осіб, які нібито і не бажають цього, бо не змінили  свій громадянський юридичний стан на громадянство України. Але потрібно спочатку розібратися, чому дана категорія осіб не зробила цього? І раніше були намагання законодавця залучити етнічних українців та їх нащадків, які мали бажання повернутися на Батьківщину і підтвердити українське громадянство, за умови що, вони не перебували у громадянстві іншої держави до останнього часу (до 31 грудня 1999 р.), користуватися спрощеним порядком його отримання (ч. 3 ст. 2 Закону). Ці норми належним чином не були сприйняті, тому не досягли бажаного результату. Більшість громадян, що емігрує за кордон, робить це суто з економічних підстав, а ті що вже тривалий час проживають там, й могли б отримати громадянство України за національною належністю, до цього часу цього не зробили, знову-таки, з тих причин, що їх задовольняють економічні та соціальні умови існування там. Це аж ніяк не свідчить про те, що дані категорії осіб — «вороги України», або їм абсолютно байдужа її подальша доля, а також про відсутність у них патріотизму [7 Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. – К.: Юрінком Інтер. – 2000. –  416 с.].

Негативними сторонами запровадження  подвійного громадянства є загроза  можливого опосередкованого втручання  у внутрішні справи України з  боку іноземних держав — впливати на політичну свідомість даної категорії  осіб тощо. Однак цей недолік можна усунути, обмеживши право осіб з подвійним громадянством займати лише певні посади в органах виконавчої влади держави. Для того щоб запобігти зловживанню подвійним громадянством, необхідно дозволити його мати тільки у односторонньому порядку — іноземним громадянам, залишаючи єдине громадянство для тих, хто зараз його має, а також для тих, хто захоче повністю поміняти громадянство на українське.

1.3. Питання громадянства України 

згідно  закону “Про громадянство”

18 січня 2001 року Верховна Рада  України прийняла у новій редакції Закон України "Про громадянство України". Він гарантує одне з невід'ємних природних прав людини — бути громадянином Української держави.

Інститут громадянства має визначальне  значення як для активного процесу  державотворення, так і для визначення правового статусу осіб, що проживають в Україні.

Саме громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними і соціальними правами  та свободами в Україні та покладає на неї певні обов'язки.

Громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках.

Громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Перш ніж висвітити, які саме зміни було внесено в нову редакцію Закону про громадянство України, слід для наочності зробити невеличкий екскурс у зовсім недавню історію  його законодавчого регулювання.

Першим державно-правовим актом, що визначив громадянство України, стала "Декларація про державний суверенітет України", прийнята Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р. [4]

З прийняттям Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. "Акту проголошення незалежності України" перед Україною постало  складне завдання: у стислі строки, зумовлені припиненням існування СРСР та його громадянства, розробити власне законодавство, яке б на сучасному рівні регулювало проблеми громадянства України і питання правонаступництва у сфері громадянства в Україні.

Українська держава обрала основоположним принципом при вирішенні цієї проблеми так званий "нульовий варіант".

Це означало, що громадянами України  визнавалися всі особи, які на час набрання чинності Закону України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) постійно проживали на її території.

Цей принцип унеможливив загострення  суспільно-політичної ситуації, що мала місце в ряді інших незалежних держав, бувших республіках СРСР, які  в законах про громадянство застосували  інші підходи.

Як наслідок - за цим законом  громадянство України здобули понад 50 мільйонів осіб.

Але проблеми громадянства протягом перехідного періоду зазнавали  певної еволюції, а тому об'єктивно  до Закону "Про громадянство України" не раз вносились зміни і доповнення в 1993, 1994 та 2000 роках.

Вони, перш за все, торкались положень щодо визначення належності до Українського громадянства вихідців України, зокрема — розширення кола осіб, на які поширюється "нульовий варіант".

Україна намагалась створювати та удосконалювати таке законодавче поле, яке б максимально враховувало б потреби людей у набутті її громадянства.

Як свідчить сучасна міграційна ситуація в Україні, такий підхід був цілком виправданий. Про що, не раз констатувалося на різних рівнях, в тому числі і на міжнародному.