Двомовні газети України

    «Двомовність  на Україні — це той вид білінґвізму, при якому обидві мови, що знаходяться  на високому рівні  розвитку всіх своїх  функціональних стилів, з однаковою широтою  і рівною мірою  використовуються народом» - І. Білодід.

    Іва́н Костянти́нович Білоді́д (16(29 серпня 1906, Успенське — †21 вересня 1981) — український мовознавець, педагог, академік АН УРСР з 1957 р., академік АН СРСР з 1972 р., з. д. н. УРСР з 1966 р. Батько мовознавця Олександра Білодіда. [7]

    Як  пише М. А. Жовтобрюх «означення "гармонійний" з арсеналу демагогічних кліше радянського пропаґандивного апарату позначало глибоко деструктивне у своїй суті явище. Національно-російську двомовність, активно насаджувану в республіках колишнього Радянського Союзу, з наукового погляду слід характеризувати як асиметричну двомовність, оскільки корінне населення республік режим ставив у такі умови, що воно змушене було обов'язково оволодіти російською мовою, тоді як російське населення республік могло легко обходитися без знання місцевої мови. Так, латвійські мовознавці, вивчаючи мовну ситуацію Латвії наприкінці 80-х років, виявили, що 80% латишів володіють російською мовою, водночас латвійською мовою володіє лише одна чверть нелатвійського населення, що мешкає в країні.

    На  жаль, фальшива теза про "гармонійну" російсько-українську двомовність, яку свого часу радянська пропаґанда пустила в хід для зомбування населення, і досі лишається впливовою в нашому суспільстві. Її нерідко повторює не тільки російська, а й українська преса, призначена для масового читача. Наприклад, одна з популярних двомовних газет пише: "На сході і півдні України треба пропаґувати і обстоювати не українську одномовність, а реальну двомовність, яка нині є чинником консолідації українського суспільства" ("День", 19 грудня 1996 р.).

    На  жаль, до спроб реанімації кон'юнктурної  теорії колоніальної доби вдаються не тільки войовничі дилетанти, як, наприклад, інженер А.Желєзний, а й деякі  представники київської наукової еліти. Так, український історик П. Толочко  видав брошуру "Що або хто загрожує українській мові?" (К., 1998), в якій, виступаючи на захист рідномовності для українців російської мови і обґрунтовуючи переваги двомовного суспільства, пускає в хід весь старий арсенал псевдонаукової білодідівської арґументації» [8].

 

__________________________________________________________________

 

[7] - http://uk.wikipedia.org

 

[8] - Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова, К.1984р.

    Нижче наведена Хронологічна таблиця того, що траплялося з українською, і не лише з нею, мовою під час правління країною різних політичних діячів.

 

Хронологічна  таблиця:

    [9] 

 

Проаналізуємо наведену таблицю  таблиці? Вона свідчить, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати "збалансованим" шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

    Це  легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

    Перший  варіант мовної поведінки більш  подібний до компромісу.

 

__________________________________________________________________

 

[9]  Огієнко  Іван. Історія української літературної  мови, К.2001

      Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників.

    Ситуація  ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів  не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

    Тому  поширення двох мов у одній  країні завжди є станом нестійкої  рівноваги, що має тенденцію або  до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Частина ІІ

 

1. Двомовна  газета у дзеркалі перекладу

 

    Двомовна  газета - явище, досить поширене у сучасному світі. Здебільшого, двомовність газети прямо пов'язана з білінгвізмом певної групи населення, якій вона адресована. За типом двомовності газети можна умовно поділити на дві великі групи - газети, в яких за кожною з мов закріплено певну сферу функціонування, і газети, в яких обидві мови функціонують рівноправно, відображаючи реальну мовну ситуацію. До першої групи відносяться видання для діаспори та видання для національних спільнот (тип, поширений у національних адміністративних одиницях Російської Федерації, де намагаються обмежити вживання національних мов, за власним визначенням, сферою "сім'ї, культури і гуманітарної науки" [10]. До другої - різноманітні міжнаціональні видання, покликані забезпечити культурний та інформаційний обмін між двома націями, навчальні видання, комерційні видання для заможних, "елітарна преса" на зразок "Наrреr's Ваzааr", "Соsmopolitan", "Salon" тощо, що їх просто перекладають різними мовами або друкують частину матеріалів місцевої тематики.

    Нас цікавить феномен двомовного ЗМІ, який повністю дублює матеріали двома  мовами, тобто, два ідентичні різномовні видання. Редакційний колектив такого ЗМІ має забезпечити одночасне видання двох газет, які, за ідентичності змісту, сприймалися б представниками двох різних мовних колективів як призначені саме для цих колективів.

Принагідно зауважимо, що розглядати два різномовні тексти як рівноцінні узвичаєно тільки в практиці міжнародної дипломатії та юриспруденції. Щодо текстів публіцистичного стилю, то за існуючою в світі практикою, "перекладач несе відповідальність за якість перекладу, а якщо переклад художній чи публіцистичний, має на нього авторське право, захищене законом, і при публікації перекладу його ім'я обов'язково має бути вказане" [11]. На жаль, вітчизняні двомовні ЗМІ далеко не завжди дотримуються зазначених принципів.

    Практика видання двомовної преси була повсюдною в Радянському Союзі. Центральні республіканські газети виходили як національними мовами, так і в перекладі російською, що, зокрема, мало слугувати доказом радянського інтернаціоналізму. В кількісному відношенні переклад з російської мовами інших народів СРСР значно переважав над зворотнім процесом.

    Попри всі сподівання, ця практика не припинилася  й після розпаду СРСР. Упродовж останніх років народжувалися й  зникали двомовні газети ("Край", "Республіка"), існують вони й сьогодні ("День", "Дзеркало тижня" тощо).

    [10] - 1. http://www.eawarn.ras.ru/center/eawarn/ doklad/ch7.htm.

    [11] –2. Див.: Алекссеева И. С. Профессно-нальньт треттг переводчика. Цит. за: http://www.trworkshop.net/articles/1.html

    Відомо, що одна з основних функцій мови накопичувальна, або культуроносна. Мова служить засобом не лише комунікації, а й нагромадження, фіксації та збереження інформації, а також передачі її наступним поколінням. Будь-яке суспільство - продукт тривалого історичного розвитку, в процесі якого успадкована мова виступає як сполучна ланка і як скарбниця колективного досвіду попередніх поколінь. Мова формує особистість мовця, шкалу його цінностей, повсякчасно впливає на його світогляд.

    Відтак  і семантика слова не обмежується  його денотативним значенням, тобто, вказівкою на поняття чи об'єкт реальної дійсності, а містить і компонент, який відповідає куль-туроносній, накопичувальній функції мови, так званий лексичний фон, що охоплючає різні конотативні значення, асоціації, які викликає в мовців це слово. Так, скажімо, "вишиванка" для українця це не просто "вишита сорочка", як пояснює значення цього слова тлумачний словник. "Вишиванка" асоціюється з цілим пластом народних звичаїв, традицій, пісень, з лірикою А. Малишка, Д. Павличка, інших українських поетів. Таке лексичне тло не піддається відтворенню при перекладі, - незважаючи на те, що вишиті сорочки як елемент національного строго побутують і в інших народів. Суто національним елементом текстів газетно-публіцистичного стилю є також значна частина фразеології. Фразеологізми можуть відображати національну культуру своїм ідіоматичним значенням, нерозчлено-вано, можуть називати ті чи ті явища національної історії та сучасності й не маги аналогів в інших культурах. Крім того, чимало фразеологізмів містять указівки щодо традиційних національних занять населення (полювання, рибальство, тваринництво тощо), традиційних страв та напоїв, обрядів, фауни, флори, зовнішнього вигляду людини, її одягу, взуття, традиційного лікування, національної грошової системи, дитячих розваг. Значна за обсягом група фразеологізмів має своє коріння в народних піснях, думах, казках, літературних творах. Фразеологізми літературного походження несуть додаткову інформацію про популярні твори художньої літератури...

    Незначна  частина фразеологізмів піддається перекладові без втрат. Здебільшого, це утворення, спільні для двох мов  чи внаслідок відповідного розвитку, чи внаслідок запозичення зі спільного  джерела.

Національно своєрідними бувають і перифрази, і афоризми, і крилаті вислови, які відображають інтереси, освіченість, начитаність мовців. Регулярно відтворюючись у мові, вони дають можливість економно описувати різноманітні ситуації. Необхідною умовою вивчення іноземної мови є акультурація, тобто засвоєння істотних фактів, норм і цінностей інонаціональної культури, без чого в принципі неможливе адекватне розуміння іншомовних текстів.

    Будь-яка  національна культура складається  з національних та інтернаціональних  елементів, причому для кожної пари національних культур як співвідношення, так і сам набір цих елементів будуть різні. Кожний текст газетно-публіцистичного стилю тією чи тією мірою містить як національні, так і інтернаціональні елементи Національна специфіка в текстах газетно-публіцистично-го стилю виявляється практично на всіх мовних рівнях. Якщо при перекладі інтернаціональних елементів не виникає ніяких труднощів, то при відтворенні засобами іншої мови оригінальних національних елементів культури необхідні певні зусилля перекладача, які виявляються в модифікації оригіналу, у функціональній заміні частини його елементів тощо. Життєвий досвід людини, коло її інтересів, загальний розвиток, а також прочитані раніше тексти, аналогічні за тематикою, безпосередньо впливають на сприймання і розуміння першоджерела. Фонові знання це і зразки художньої літератури, знайомство з якими обов'язкове для кожного українця, і класичні твори інших видів мистецтва, скульптури, живопису, архітектури, музики, хореографії, які становлять важливу частину національно-культурної самосвідомості [12].

    Упродовж  останнього десятиріччя значного поширення, зокрема і в журналістській практиці, набули автоматизовані системи перекладу (АСП). Призначені для швидкої трансляції різних текстів, ці системи вимагають  обов'язкового редакторського втручання чи в процесі перекладу, чи після нього, оскільки здійснюють просту механічну підстановку одиниць мови перекладу замість мови оригіналу. Тим часом лінгво-етнічний бар'єр, який доводиться долати при перекладі, має складну структуру, він включає в себе як розходження між двома мовними системами, нормами та узусами (мовленнєвими нормами), так і різницю в преінформаційних запасах, або у фонових знаннях, носіїв різних мов, тобто - ширше розбіжності між двома культурами [13]. Природно, що проста механічна підстановка одиниць іншої мови не може забезпечити еквівалентний переклад.