Послідовність виконання тригранного-виїмчастого різьблення

     На  Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX ст. стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бахметюка (1820-1882). На його мисках, дзбанках, кахлях зустрічаємо зображення рільників  і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Таким чином, завдяки майстрам О. Бахметюку, родині Баранюків — Петру (1816-1880), Михайлові (1834-1902), Йосипу (1863-1942), а також Гнатові Кощуку (1860-1899), Михайлу Білецькому (1870-1942) та іншим, у сер. XIX ст. виникла й розвинулася  школа косівської кераміки.

     Водночас  зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Косова), пов'язана  з відомими родинами гончарів Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли  мальовані миски, тарелі і дзбанки. Крім цього, Петро Тимчук (1878-1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для  кімнатних квітів.

     Посуд різноманітного призначення і форми  виготовляли у давніх керамічних центрах Львівщини — Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли  сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних  виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував  свої твори ритованими і мальованими  розетами, “соняшниками”, гілками  пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного  посуду для напоїв, що нагадує людські  постаті. На цих дзбанках з доліпленими  головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо  також написи: приказки, побажання  й сентенції, сповнені народного-гумору.

     На  Закарпатті у ІІ пол. XIX ст. поширився  підполив’яний розпис. Хустські гончарі  Андрій Лех (1887-1909) і його син Йосип  Лех (1872-1946) розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків) на зразок вільного малювання фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драгові  та Мирчі виробляли сірий посуд  з лискучими візерунками. Однак  у Драгові найбільшою популярністю користувався неполив’яний посуд, оздоблений білим та коричневим ангобами геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння).

     Кахлярство  у цей час на Україні набуло значного поширення. З середини XIX ст. кахляні печі все частіше зустрічалися в хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало  масовим. Майже всі знамениті  гончарі XIX ст. були водночас і прекрасними  кахлярами. У деяких визначних осередках  гончарства — наприклад, у Глухові, Ніжині, Конотопі (Чернігівської області), Кролевці, Шатрищах (Сумської області), Глинську, Яворові (Львівської області) та ін. виникли дрібні кахлярські підприємства. У XIX ст. кахлі розписували орнаментальними, переважно рослинно-квітковими та декоративними (зображення птахів, тварин, людей, будівель, тощо) малюнками. Орнаментальністю відзначаються  кахлі з Канева, Ніжина й Конотопа (характерний “фіалковий” мотив); композиціями з квітів, птахів і  тварин — кахлі з Сокаля (В. Шостопалець). Щетині (П. Кошак), сюжетними розписами  з розмаїттям побутових сцен (музиканти, на полюванні, у млині, праля, прогулянка в кареті, в корчмі, залицяння, вершники, бійка тощо), військової атрибутики — кахлі з с. Сунки (Черкаська  обл.), м. Ічня (Чернігівська обл.), Коломиї (ймовірно, майстер В. Словицький), Косова (О. Бахметюк) та ін..

     Таким чином у ІІ пол. XIX ст., незважаючи на зростання конкуренції з боку промисловців, гончарство в Україні  досягло чи не найбільшого розповсюдження, технологічної досконалості й високого художнього рівня творів.

     У 20-30-х роках ХХ ст. народна кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших найвідоміших осередків  майже нічим не відрізнялася від попереднього періоду. Народні майстри виготовляли традиційний утилітарний посуд, оздоблений квітковими та зооморфними мотивами (техніки ритування, ріжкування, фляндрування тощо). Окремі гончарі, зокрема ті, що набули досвіду в земських кустарних майстернях, вдавалися до модерністських засобів: надмірної декоративності форми й декору. Саме такі екстравагантні вироби-сувеніри, інколи позбавлені всякої практичності, більше користувалися попитом серед міського населення й експортувалися за кордон.

     У період непу гончарство стало кустарним  промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами та збут продукції  забезпечували скупники, які володіли значним капіталом. Укркустарторг  провадив закупівлю гончарних виробів  на експорт.

     Артілі  почали виникати лише наприкінці 20-х  років. Перша з них — “Червоний  керамік”, заснована в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів.

     Нові  форми посуду, — точніше, дещо відмінні від усталених, — виникли наприкінці 30-х років. Це форми, позбавлені складних приставних деталей або наближені  до гончарних виробів. Крім цього, майстри  інколи намагалися застосувати у  розписі орнаменти, запозичені з  народного мистецтва.

     Примусова колективізація завдала значної  шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках  спроби заснувати гончарні артілі зазнали  невдачі. Різко скоротилася кількість  кустарів-гончарів, бо всі працездатні  селяни повинні були працювати в  колгоспах. Дещо кращі умови праці  мали окремі майстри, твори яких експонувалися  на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, що жили в містах (брати  Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенців, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинця  та ін.).

     У повоєнні десятиріччя гончарство набуло певного пожвавлення. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла  швидкому відновленню виробництва  кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська обл.). Водночас виникли  гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села. Їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми й декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття.

     У цей період працювали визнані  провідні майстри — Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Іван Білик, Василь Омеляненко (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і  Михайло Лемки (Хуст) та ін.

     У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових виробів, водночас активізувалися пошуки нових  форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів та вжиткових конструкцій. До ручного розписування порцеляни  залучалися талановиті народні майстри, вихідці з Петриківки: В. Павленко, Г. Павленко-Черниченко, М. Тимченко та ін.

     У 60-х роках ще діяли численні осередки сірої кераміки: Городище Полтавської  обл., Шатрище Сумської, Плахтянка  Київської, Пастирське Черкаської, Залісці  Тернопільської, Шпиколоси й Гавареччина  Львівської, Коболчин Чернівецької обл. У цих осередках не створювали керамічних цехів (вважалося, що сіра й  теракотова майоліка поступається мальованій), і до певної міри тут найдовше “законсервувалися” традиційні локальні форми. Однак з  плином часу центри сірої кераміки, так само, як і теракотової, а в  деяких місцевостях навіть розписної, поволі згасали. Наприкінці 80-х років  їх залишилося менше половини, та й  то працювали в них переважно  один-два досвідчені майстри: Іван Бібік  з Олешні Чернігівської обл., Яків Падалка з с. Віта Поштова Київської  обл., Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с. Хомутці Житомирської обл., Феодосій Киричук і Степан Романюк  з с. Залісці Тернопільської обл., Василь Бакусевич з с. Гавареччина  Львівської обл., Іван Мазур і Василь Гончар з с. Коболчина Чернівецької обл. та ін.

     Сьогодні  традиційне гончарство в Україні  зникає. Лише в найпотужніших колись осередках часом працює один-два  старі майстри. Припинилася спадкоємність  гончарних традицій; молоді керамісти  дуже рідко вдаються до відтворення  чи осучаснення традиційних форм виробів. Тому виникає велика потреба підтримки та відродження традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з мистецького, так і з практичного погляду. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ  ВИВЧЕННЯ ТЕХНІК ОЗДОБЛЕННЯ ВИРОБІВ

     2.1. Регіональні особливості розвитку оздоблення виробів

       Здавна Україна славиться своїми гончарними виробами. У різні історичні епохи населення виготовляло всілякий посуд для приготування, зберігання і споживання страв (горщики, глечики, миски, макітри, ринки, тикви, барильця, куманці, кухлі тощо), а також обрядовий, зооморфний і антропоморфний посуд, архітектурно-будівельні вироби (цеглу, кахлі, черепицю, димарі).

     Розвиткові  гончарства на території сучасної України  сприяла наявність родовищ високоякісних  глин, які є основним матеріалом для роботи гончарів. Це зумовило виникнення багатьох осередків гончарства. Згадаємо лише деякі з них: на Київщині –  Дибинці, Васильків, Нові Петрівці; на Харківщині – Ізюм, Нова Водолага, Валки; на Полтавщині – славнозвісне Опішне, яке вважається столицею українського гончарства , а також Хомутець, Комишня, Поставмуки; на Чернігівщині – Ічня, Короп, Ніжин, Олешня; на Сумщині – Кролевець, Шатрище; на Поділлі – Бубнівка, Бар, Смотрич; на Івано-Франківщині – Косів, Пистинь, Коломия; на Закарпатті – Ужгород, Хуст, Вільхівка; на Волині – Рокита, Дубровиця. Усього в Україні на початку ХХ ст. зафіксовано більше 700 населених пунктів, жителі яких займалися гончарством.

     Вироби  всіх гончарних осередків, за наявності  спільних рис у формах і побутовому застосуванні, водночас мали й локальні відмінності, які проявлялися як у кольорах та орнаментиці, так і  в пластиці, архітектоніці творів.

     На  жаль, у наш час невпинно зменшується  кількість осередків народного  гончарства і чисельність гончарів у них. Основними причинами цього  стало зменшення попиту на глиняні  вироби внаслідок конкуренції промислової  продукції, небажання молоді займатися  цим важким ремеслом. Про це свідчать і результати керамологічних експедицій, що систематично проводяться співробітниками  Національного музею-заповідника  українського гончарства в Опішному спільно з науковцями Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. У деяких поселеннях, де ще недавно було по кілька десятків гончарів, нині залишилися 1-2 майстри, а в більшості з них – лише пам’ять про ремесло і гончарські родини. Проте особливо прикро буває, коли на запитання до людей про гончарство у їхньому осередку, чуєш у відповідь, що вони нічого не знають, або щось чули від дідусів і бабусь, як у їхньому селі колись робили посуд із глини. У такі моменти тільки одна думка зігріває душу: в Опішному, гончарській столиці України, є Національний музей-заповідник українського гончарства, у фондових колекціях якого можна віднайти глиняні вироби майже з усіх колишніх осередків такого дивовижного ремесла як гончарство.

     Шлях  до цього був нелегким. У 1986 році в Опішному, за ініціативою Олеся  Пошивайла, було засновано Музей  гончарства (доручення Ради Міністрів  УРСР від 11.03.1986 року №41-КО-13547/53 та рішення  Полтавського облвиконкому від 12.08.1986 року №320), на базі якого через три  роки, за постановою Ради Міністрів  України від 03.11.1989 року №272 почав  створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарської  спадщини України. 29 березня 2001 року Президент  України Леонід Кучма підписав Указ №220/2001 «Про надання Державному музею-заповіднику  українського гончарства статусу національного».  
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному є багатофункціональним закладом, де, доповнюючи один одного, діють декілька структурних підрозділів.

       У 1995 році відкрито Науково-дослідницький центр українського гончарства, аналогів якому немає в жодному іншому музейному закладі як в Україні, так і поза її межами . Наприкінці 2000 року Центр переріс у Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, який з 01.09.2002 року набув прав юридичної особи і вийшов зі структури музею-заповідника .

     Працівниками  музею-заповідника активно ведеться дослідницька робота в колишніх гончарних  осередках України з метою  вивчення гончарства, збирання творів кераміки; проводяться археологічні розкопки. Заклад став місцем проведення Всеукраїнських та Національних симпозіумів гончарства , Всеукраїнських гончарських фестивалів , науково-практичних конференцій і семінарів з проблем гончарства, єдиного в Україні свята відродження гончарських традицій «День гончаря».

     Щороку  помітно збагачується новими матеріалами  Національний архів українського гончарства Національного музею-заповідника  українського гончарства в Опішному, створений у 1993 році. У його фондах зберігаються кіно-, фоно- і відеозаписи, фотографії, слайди, зроблені під час  визначних подій у житті музею-заповідника (симпозіуми, виставки, конференції), а  також матеріали, привезені з  керамологічних експедицій; дисертації відомих дослідників гончарства, особисті фонди українських учених, мистців, краєзнавців, пов’язаних із вивченням  та популяризацією гончарства, виготовленням  гончарних виробів. Усі архівні  матеріали систематизовано за окремими напрямками, формується електронний банк даних.

     Творчо  працюють співробітники Аудіовізуальної  студії українського гончарства, які  займаються відеозйомкою та монтажем художніх і документальних фільмів про гончарство в Україні та події, пов’язані з життям музею-заповідника.