Право соцiального забезпечення та права людини

     Вихідною  позицією в українській моделі є  гуманістичний характер ставлення  до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує.

     Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому, що в Україні поступово  переходять від терміну "дитина-інвалід" до більш гуманного: "дитина з  обмеженими функціональними можливостями" або "дитина з особливими потребами".

     Другій  підхід — особистісно-діяльнісний  підхід до дитини з обмеженими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльнісну позицію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінним. Це можливо за умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близькими до неї людьми.

     Третій  — це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розкриттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності на користь моделі соціально-педагогічної реабілітації. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмеженими функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується медичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можливостей.

     Соціально-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава, бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов (виховний потенціал соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенціалу реабілітаційного), а також сфера специфічної професійної діяльності.

     Стосовно  загального потенціалу соціуму можна впевнено сказати, що сьогодні держава прагне поліпшити законодавство, щоб сприяти задоволенню потреб клієнтів через різні соціальні служби.

     На  сьогодні бізнесові структури досить часто виступають одним із фінансових донорів у реалізації соціальних програм.

     Роль  неурядових організацій особливо важлива, оскільки воші об'єднують людей, котрі є споживачами соціальної політики. Робота цих організацій логічно доповнює державну соціальну структуру, доводячи допомогу і підтримку до кожного клієнта.

     Сфера зовнішніх умов організації реабілітації вбирає в себе сукупність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість дитини до навколишнього середовища, а також відповідність наданої допомоги вимогам середовища. Соціально-педагогічиа реабілітація може проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціальних служб, в установах денного перебування (спеціалізовані дошкільні і шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтєр-нати, дитячі будинки, будинки-інтернати тощо).

     Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи соціального  працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що варто звернути увагу, — це на їхню спеціалізацію при виконанні своїх функцій як професіоналів:

освітньо-виховиа;

діагностична;

організаторська;

прогностична;

иопереджувальїю-профілактичиа;

оргапізаційио-комупікативапа;

охоропно-захисна.

У процесі  роботи з дітьми з обмеженими функціональними  можливостями були визначені основні завдання першого організаційного етапу:

- забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми даної категорії дітей і їхніх сімей;

- вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливостями шляхом діагностики соціуму;

- виявлення сутності соціально-педагогічиої реабілітації і пошук дійового механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

- визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціально-педагогічиої реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соціальних служб.

На другому  етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

- прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;

- проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів щодо падання допомоги дитині і сім'ї;

- проведення організаційної діагностики діяльності окремих неурядових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральпому розвитку дітей шляхом залучення іх до загальнолюдських цінностей у процесі соціально-педагогічиої роботи;

- вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабілітація дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники мають сприяти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконалення власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

- розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілітаційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб-членів сім'ї хворої дитини;

- надання психолого-педагогічної допомоги сім'ї шляхом залучення їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;

- активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;

- підтримка дитячих і молодіжних громадсько-кориспих соціальних ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

- вивчення динаміки процесу, який відбувається, па індивідуальних моделях реабілітованості;

- удосконалення діяльності спеціалістів-професіопалів, активне залучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі — активно-реабілітаційиому розгортається інтенсивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем, розширюються міжособові контакти, стимулюється певна самостійність у прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяльності.

     У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з обмеженими функціональними Можливостями, на реалізацію її внутрішнього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробляються спеціальні методики і технології, розраховані па групову та індивідуальну роботу з такою категорією дітей 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3 Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності

     Нині  час, коли ринкова політика змусила  частково демократизувати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли свою "нішу" в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, щоб направити фінанси на задоволення потреб населення.

     Не  можна однозначно стверджувати, що питання соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь па задвірках сімейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому плані відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", де вперше поставлене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство.

     Деталізації низки заходів по удосконаленню  системи підготовки і перепідготовки спеціалістів для роботи з даною  категорією дітей є відображенням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів та Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 р.) та Положенні про навчально-реабілітаційний центр (Наказ Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 р.). Зокрема, став певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами Указ Президента 

     України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові  заходи щодо посилення соціального  захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей  з інвалідністю", па якай активно  відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для  молоді, управління у справах сім'ї.

     Загалом усі ці документи є активним відгуком па Конвенцію ООН про права  дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють впевненості у собі, а також право дитини на особливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров'я, соціального, культурного і духовного життя.

     Ці  положення знайшли також відображення і в Національній програмі "Діти України", де рання реабілітація хворих дітей-інвалідів розглядається як проблема національного значення, що потребує першочергового розв'язання.

     І якщо до 90-х років соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась па грошових виплатах, то сьогодні створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого характеру: адаптація дітей і молодих інвалідів до соціального, а життєвого середовища, до інтересів та потреб інвалідів.

     У цьому плані помітним кроком щодо створення умов для активної життєдіяльності  стала Постанова Кабінету Міністрів  України "Про Компенсаційну програму розв'язання проблем інвалідності" у 1992 році У цій Програмі викладено комплекс дій, спрямованих па поетапне вирішення проблем інвалідів у сфері:

- профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабілітації;

V" надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпечення транспортними засобами;

- створення інвалідам рівних можливостей;

- створення інвалідам умов для одержання освіти, реабілітація інвалідів в освітніх закладах;

- культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

- поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів;

-наукових досліджень з проблем інвалідності.

     Для фінансування робіт і державних  програм із соціального захисту  інвалідів постановою Кабінету Міністрів  України від 18 липня 1991 року № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів  з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах, Києві і Севастополі.

     Враховуючи  основні причини розвитку дитячої  інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм) з метою зниження негативного впливу цих факторів па стан здоров'я населення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів введено предмети, які засобами освіти стимулюють молодь до здорового способу життя — "Фізична культура і здоров'я" та "Основи безпеки життєдіяльності людини".

     У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалежно від форм власності, Державними стандартами  вищої освіти передбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності  людини" як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни, що включає розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення майбутніми вчителями курсів "Основи валеології" і "Основи медичних знань" як складових фахової підготовки вчителів. У більшості педагогічних вищих навчальних закладів "Валеологія" як загальноосвітня навчальна дисципліна викладається починаючи з 2000 року.

     У 2002 році в Класифікатор професій ДК-003-95 введено професії "валеолог" і "педагог-валеолог". Міністерством  освіти і науки проводиться робота щодо введення до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, "біолог-валеолог" та "вчитель культури здоров'я".

Враховуючи  реальну ситуацію в Україні розроблено цілу систему соціального захисту  інвалідів. Це, зокрема:

- пенсійне забезпечення,

- державне соціальне страхування,

- державна соціальна допомога,

- система пільг та компенсацій як соціальна підтримка,