Контрольная работа по "Адвокатура Украины"

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Октября 2012 в 08:34, контрольная работа

Описание работы

Зародки судового захисту в Київській Русі;
Внесок українців у здійснення судової реформи 1864 р. в Росії;
Українська адвокатура часів Радянського Союзу;
Перший закон «Про адвокатуру» на території незалежної України.

Содержание работы

І. Теоретичне завдання…………………………………………………………3
ІІ. Тестове завдання…………………………………………………………....27
ІІІ. Практичне завдання………………………………………………………..28
Перелік використаної літератури……………………………………………..31

Файлы: 1 файл

Адвокатура УкраиныГОТОВО.doc

— 177.00 Кб (Скачать файл)

Протягом 4 років (з 1918 по 1922 рр.) інституту адвокатури в Україні не було. ВЦВК УРСР затвердив "Положення про адвокатуру" 2 жовтня 1922 року. У цей час з'являлися колегії адвокатів.

3 березня 1923 було затверджено склад Харківської губернської колегії захисників, до якої увійшли близько 100 чоловік. Серед них був Б.П. Куликов, М.М. Познанський та інші. Першу президію Харківської колегії очолив І.М. Сіяк. До складу президії увійшли: М.С. Маєвський, Т.А. Новиков, П.П. Куликов, М.М. Познаскій, В.Р. Ерівман і Смирнов. 
Переважна більшість членів колегії не мали не тільки юридичної освіти, а взагалі ніякої, але при цьому були віддані справі революції. З 1923 по 1924 рік у Харківській губернії було 113 захисників[9, c. 40].

20-40 роки стали періодом жорстокої боротьби з класовими ворогами робітничо-селянської держави. Тому про дотримання прав і свобод людини в той час навіть не говорили. Основну масу справ тих людей, яких вважали "ворогами народу" розглядали спеціальні позасудові організації без участі звинувачення і захисту. Були дві головні заходи покарання: розстріл або 10 років без права переписки.

Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегії, яке містило норми професійної етики. У 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви «колегія захисників» на «колегія адвокатури». Але через негативне ставлення до дореволюційної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайшла підтримки.

З кінця 20-х років XX ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Вишенський, мотивуючи це недостатньо високою і довершеною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і неможливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у виконанні взятого на себе обов’язку захисту – з іншого.

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п’ять позицій:

    1. необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;
    2. момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізовані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приватних кабінетів і запровадженням державних адвокатських контор на засадах госпрозрахунку та самоокупності;
    3. перетворення адвоката на державного чиновника суперечить основній ідеї адвокатури, однак у зв’язку з необхідністю юридичного обслуговування державних і колективних установ необхідно створити кооперативні артілі адвокатів із самостійними адвокатськими конторами;
    4. юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили існуючу індивідуальну форму адвокатської діяльності;
    5. доцільно залишити існуючу форму організації колегій захисників[9, c. 44].

 

 

У результаті дискусії 12 вересня 1928 року колегія Нарком’юсту УСРР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організації, а приватна адвокатська практика ліквідована.

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р. було передбачено, що колегії захисників працюють при окружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Нарком’юсту України. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Нарком’юст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики і переходу колегій захисників на колективні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправдав. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу «чужі» елементи (було виключено 14% від загальної кількості членів колегій), розширити коло громадян, яким надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з правового обслуговування державних установ і організацій. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929 р. до 1884 – у 1931 р.

26 квітня 1932 р. Нарком’юст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фінансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР затвердив Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність. З цього часу адвокатською діяльністю могла займатися лише людина, яка отримала вищу юридичну освіту або закінчила юридичну школу, та має стаж роботи хоча б в один рік або ж пройшла стажування в колегії адвокатів. У цьому Положенні термін «захисник» не вживався, натомість було введено термін «адвокатура» і «адвокат».

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про воєнний стан», згідно з яким у  місцевостях, переведених на воєнний стан, усі справи про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком’юст СРСР у листі « Про призначення захисту на вимогу судів» встановив порядок виділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися військовими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштовної допомоги [9, c. 46-47].

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Іншим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

У квітні 1956 р. Мін’юст СРСР визнав за необхідне переглянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як результат цього, відділом адвокатури Мін’юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 року. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред’явлення обвинувачення. Було розширено перелік випадків обов’язкової участі захисника в розгляді справ у суді.

На підставі зазначених нормативних актів Мін’юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 року.

У цей час вперше в Радянському союзі відкрилися дві школи підвищення кваліфікації адвокатів - школа судової мови і школа молодих адвокатів. Вони працювали при президії Харківської обласної колегії адвокатів. Навчання в цих школах проходило протягом п'яти років.

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред’явлення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокатури в той час не можна – через нехтування принципами демократії, порушення прав людини, декларативність основних законодавчих актів. Взагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позначитися на спрямованості та змісті кримінального процесу.

У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено перші кроки до оновлення правової основи державного та суспільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких участь захисника гарантувалася вже на попередньому слідстві з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення. Було розширено перелік випадків обов’язкової участі захисника на попередньому слідстві; значно розширено права захисника.

У зв’язку з переходом економіки країни на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності змінились і форми юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро постала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило би питання її незалежності. 20-22 вересня 1990р. в м. Києві відбувся установчий з’їзд адвокатів республіки, на якому було створено Спілку адвокатів України – незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з’їздом статуту стало об’єднання зусиль адвокатів республіки для формування демократичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності і самоврядування; захисту адвокатурою професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжнародних зв’язків адвокатів тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Перший закон  «Про адвокатуру» на території незалежної України

 

 

Розроблений Союзом адвокатів ще в 1990 році і прийнятий Верховною Радою України в 1992 році Закон України «Про адвокатуру» був одним з перших принципово нових законів незалежної України.

Він врегулював основні  аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання набуття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено організаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяльності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адвокатської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, уповноважених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Міністерством юстиції України, іншими державними органами тощо.

Відповідно до Закону[4] адвокатура України є добровільним професійним суспільним об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різну юридичну допомогу.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Законом України «Про адвокатуру»[4] передбачено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (на обласному рівні). Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

Адвокат не може працювати  в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Без допомоги адвоката чи фахівця в галузі права заслухати  складну справу в суді досить важко. Адже тягар доказування в цивільних  справах, захист у кримінальному  судочинстві покладено на самі сторони, на їхніх представників і захисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України «Про адвокатуру» було чітко регламентовано права й обов'язки адвоката.

Наприклад, адвокат має  право: представляти й захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить розв'язання відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян - за їхньою згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання й скарги на прийомі в посадових осіб і відповідно до Закону одержувати від них письмові вмотивовані відповіді на ці клопотання й скарги; бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.

Информация о работе Контрольная работа по "Адвокатура Украины"