Поняття про державний суверенітет Жана Бодена

Курсова робота

З дисципліни «Історія політичних вчень»

На тему: «поняття про державний суверенітет  Жана Бодена» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Запоріжжя 2010 р.

ПЛАН

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ……………………………………………………….…………….5

1.2 Методологія  в теорії Жана Бодена……………………………………………10

1.3 Вивчення теорії  Жана Бодена………………………………………………….11

2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНЦЕПЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ……………………………………………………………………..14

3. ВПЛИВ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ...…………………………26

ВИСНОВОК……………………………………………..………………………….29

СПИСОК ЛІТЕРАКТУРИ…………………………………………………………30 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     Визначення  сутності поняття державного суверенітету є одним з найважливіших і  складних питань в сучасному світі, яке не втрачає своєї актуальності вже кілька століть.

     Внаслідок існування різноманітних, іноді, неоднозначних трактувань поняття «суверенітет», виникають особливі протиріччя і конфлікти в житті суспільства окремої країни. Дотримання певних поглядів на визначення «суверенітету» дають підстави автономіям, муніципальним утворенням в державах претендувати на частину цієї держави, говорити про ущемлення громадянських прав, суверенітету держави, використання цього політичного терміну у вигідному контексті з боку політичного суб’єкта. Це дає підстави говорити, що чітке визначення поняття «суверенітету» є актуальною проблемою, яку потрібно вирішувати, а вивчення історії політичних вчень про державний суверенітет дає основу відштовхуватись від перших визначальних  ознак і вивчати його розвиток.

     Для того, щоб віднайти найбільш близьке  трактування суверенітету, потрібно звернутись до витоків. Найпершим, хто  сформулював поняття «суверенітет»  це французький вчений, політичний діяч Жан Боден. Саме політико-правові погляди Бодена на визначення «суверенітету», яке він дав у своїх «Шести книгах про державу» будуть об’єктом дослідження. Предметом дослідження виступають обґрунтовані теоретичні засади Жана Бодена - основа теоретичного фундаменту теорії суверенітету.

     Метою курсової роботи являється всебічне вивчення основних теоретичних засад визначених Жаном Боденом, які мали вплив на подальший розвиток політичної думки, яку вагомість вони мали.

     Завдання  курсової дослідити і вивчити першоджерело «Шість книг про державу» Жана Бодена. В процесі вивчення:

• з’ясувати на чому засновувалась теорія Жана  Бодена;
• розкрити поняття «суверенітет», «суверен» «держава», їх особливості і функції;
• визначити специфіку здійснення законів;
• з’ясувати роль народу , права і свободи;
• розглянути особливості визначення формулювання поняття «суверенітет» іншими вченими.

     Теорія  Жана Бодена є фундаментом наукового вивчення, розвитку і удосконалення теорії державного суверенітету, яка має вплив на формування погляду на державний суверенітет. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

     Суверенітет як ознака держави виник за довго  до того, коли філософи почали обґрунтовувати її в своїх теоріях держави. Суверенітет – це термін, який нині ототожнюється з державністю, виступає як ознака державності. Саме слово в перекладі з німецької souveranitat або французької souverainite - верховна влада. В історії політичної думки простежуються різні погляди на трактування поняття «державний суверенітет».

     Проблемними питаннями різних аспектів державного суверенітету, його складових у різні  часи займалися відомі вітчизняні та закордонні автори, зокрема, С. Алексеєв,У. Бек, Ж. Боден, М. Ільїн, Я. Кларк, В. Копєйчиков, С. Краснер, Н. Матузов, О. Петришин, В. Тацій, Ю. Тодика, М. Цвік, І. Щербина, І. Умнова та ін. У своїх працях учені досліджують в основному загальні ознаки розуміння суверенітету держави.

     Взагалі поняття «суверенітет» в науку ввів Ж. Боден в ХVI ст., який позначав цим терміном абсолютну і неподільну владу, що належала монарху (суверену), і виключав наявність будь-якої іншої влади в державі або поза нею, яка б могла бути вищою за владу монарха. Абсолютність, на думку Бодена, означає, що суверен як джерело закону стоїть вище за власні закони, так і своїх попередників, він не зв’язаний волею інших суб’єктів політичного співтовариства: народу, церкви, станових корпорацій, інших держав. Безумовна неподільність суверенітету він пояснює можливістю народу наділяти особу суверенітетом для збереження державного майна, посилення влади, яку сам суверен має право передати на свій розсуд. Єдине, від чого залежав суверен – це від «закону Бога та природи», він був їм підпорядкований.

     Характерні ознаки суверенітету, які були обґрунтовані Боденом, вже існували в історичній практиці. Вивчаючи історичну ретроспективу розвитку теорії про державний суверенітет, то можна виявити перші зародки існування суверенітету в історичній практиці стародавніх держав. Так держави Греції, Месапотамії, Східні цивілізації і Римська імперія характеризувалися деспотичністю і абсолютністю влади, верховністю влади, відстоюванням свої недоторканності, використанням системи законів, що допомагала здійснювати внутрішнє регулювання, веденням тактики збереження своїх кордонів - відстоювання недоторканості. Все це дає підстави говорити про існування державного суверенітету в зародковому стані.

     Історія розвитку суверенітету починається  за часів Арістотеля. Суверенітет  як історична категорія виник на певному етапі розвитку людства як якість держави. Арістотель вважав вищою формою об’єднання людей поліс, а первинним осередком суспільства – сім’ю. Давні греки не розглядали державу в якості самостійного суб’єкта володарювання. Давні римляни прирівнювали поняття держави до поняття народ – «держава – це громадяни». Говорити про існування поняття «суверенітет» було б неправильно, але було б вірно казати про існування самого суверенітету як ознаку.

     Теоретичні  ознаки суверенітету з’являються до Бодена, в римському праві часів  імперії, які мали своє юридичне закріплення  в «Кодексі» Юстиніана, що вказує на верховенство права імператора («Що  бажає государ, те має силу закону», «Государ законом не зв’язаний»). Також, теоретичне обґрунтування суверенітету государя існує в проекті універсальної  християнської монархії, що подав  Данте, та в соборній теорії Римсько-католицької  церкви. Так на ранньому етапі державності суверенітет, тільки-но починав зароджуватися.

     Так, наприклад, М.Падуанський, Н.Макіавеллі вважали за необхідне надати абсолютного характеру владі монарха з метою зосередження в його руках усієї її повноти. Це повинно було позбавити можливості посягань на верховну владу як дрібних феодалів, так і церкву.

     Ці ж самі мотиви примусили Ж.Бодена у праці “Шість книг про Республіку” визнати владу монарха необмеженою, неподільною, вічною і назвати владу, наділену такими властивостями, суверенною. На відміну від попередників, які вважали суверенітет сумою прав суверена, Ж.Боден визнав його суттю державної влади, яка має пріоритет встановлення законів (але не судочинства, як раніше). Починаючи з XVI ст. ідею суверенітету доповнюють новими конструктивними елементами наступні покоління мислителів і вчених.

     Реалізація  нової форми державного суверенітету – абсолютної монархії, відбулася  в XVI ст. У Франції абсолютна монархія затвердилась з часів правління попередника Бодена – Франциска І, який стає уособленим джерелом законодавчої влади, виправдовуючи свої укази фразою: «Бо така наша воля».

     Подальший розвиток ідеї суверенітету державної влади (кінець XVII-XVIII ст.) характеризується виникненням ідеї про обмеження діяльності державної влади. Крім незаперечних обмежень природним і божественним правом, Дж. Локк, а за ним і Ш. Монтеск’є пропонують визнати функціонування трьох гілок влади у рамках визначених законом повноважень, та з метою охорони прав і свобод громадян. Тобто мислителі визначають нормативні та організаційні рамки діяльності державної влади.

     Акцент починає переноситися з політичного суверенітету особистої влади феодала, монарха, суверена на прерогативи держави, а потім (у Д. Локка , Спинозы, Ж.-Ж.Руссо) і народу у XVII – XVIIIст. Виникають ідеї про обмеження діяльності державної влади природнім і божественним правом, абсолютизм якої особливо загострюється в цей час у Європі. Крім незаперечних правових обмежень, Дж. Локк, а за ним і Ш.Монтеск’є пропонують визнати функціонування трьох гілок влади у рамках визначених законом повноважень, та з метою охорони прав і свобод громадян. Тобто мислителі визначають нормативні та організаційні рамки діяльності державної влади.

     Аналіз  розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало  свій зміст залежно від особливостей конкретного історичного періоду. У другій половині XVIII ст. за роки, що передували французькій революції, була сформульована концепція народного  суверенітету. Найбільш широке обґрунтування  ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом i носієм суверенної влади, джерелом повноважень  усіх державних органів. Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного суверенітету i представницької демократії, вважаючи за неможливе вираження загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.

     Ідеї Ж. Ж. Руссо щодо несумісності принципу народного суверенітету i представницької демократії мали своїх опонентів ще за часів французької революції XVIII ст. Найбільш знаними серед них були такі мислителі i політичні дiячi, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сiйєс. Вони прийняли ідею народного суверенітету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Монтеск’є писав, що народ не є компетентним ні щодо безпосередньої реалізації виконавчої влади, ні щодо прямої законотворчості. Ще категоричнішими були висловлювання Е. Сiйєса. Він вважав, що переважна бiльшiсть громадян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не вистачає освіти, щоб розуміти ці закони, i дозвілля, щоб їх вивчати.

     У подальшому ідею суверенітету розвинули  представники школи природного права, найбільш відомий з яких - Гуго Гроцiй - розмежував поняття суверенітету i його носія. Г. Гроцiй розглядав  суверенітет не як саму державну владу, а як її особливу властивість.

      Наступними  кроками у розвитку політичної думки  про державний суверенітет є  пошук рушіїв і механізмів здійснення влади. Представники ліберального напряму політико-правової думки "порушили" абсолютний характер державної влади, вказавши на необхідність її обмеження на користь прав і свобод людини. Тут йдеться про те, що "необхідно поставити в центр життя суспільства людину як таку, особу з високим статусом і достоїнством, невідчужуваними правами...". Роосійський професор С.С. Алексєєв, "права людини виявилися саме тією соціальною засадою, яка покликана визначити високий правовий статус людини, що не поступається становищу держави як суверена – носія політичної влади" [22, с.119].

      Механізмом  здійснення влади, який гарантує збереження зазначених цінностей, є розподіл влади, що міститься у концепціях представників  ліберального напряму політико-правової думки різних країн: англійських мислителів І. Бентама, Дж.С. Міля, французів Б. Констана, А. де Токвіля та ін.

      Крім  того, для гарантування свободи пропонують: 1) представницьке правління (Дж.С. Міль, А. де Токвіль, Л. Гумплович); 2) звуження функцій державної влади лише до охорони безпеки і власності підданих (І. Бентам, В. фон Гумбольт).

      Поява розгорнутих концепцій правової держави ХІХ ст.. сприяла розвиткові ідей про панування безособової влади (С.О. Котляревський, Б.О. Кістяківський). У зв’язку з цим також з’являються теорії бюрократичного правління, технократії, технобюрократії, згідно з якими особа, що здійснює владу, механічно виконує норми досконалого закону.

      Мислителі, вчені, підтримуючи принцип верховенства права, у зв’язку з цим іноді  зовсім відкидають поняття суверенітету держави, державної влади, визнають суверенітет юридичною незалежністю, але не фактичною (О.С. Алексєєв, С.О. Котляревський, М.М. Коркунов, Ф.Ф. Кокошкін, С.С. Дністрянський, Г. Єлінек). Такі міркування пов’язані з неможливістю, на їхню думку, узгодження суверенітетів держав, які вступають у відносини між собою, також суверенітету держави і вимоги пріоритетності норм міжнародного права перед національним.

      Досліджуючи державу, Г. Кельзен твердить, що норми міжнародного права мають стати нормами національного права, що збереже суверенітет державної влади, яка продовжуватиме функціонувати в рамках права, частину якого становитимуть адаптовані норми міжнародного права. Він вважає за можливе обмежити державний суверенітет. На думку вченого, "еволюція права народів має привести до створення світової держави. А це означатиме трансформацію права народів у національне право, обсяг зобов’язуючої сили якого буде узгоджуватися із загальнообов’язковим правом народів" [10, с.326].