Посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах

1. Посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах 

     Як  і неокласично-монетаристська теорія, посткейнсіанство базується та праві вибору економічних суб’єктів, децентралізованим координаційним інструментом яких є ринок. Таким чином, загалом все, що було зазначено про ринки, їхні можливі помилки та наслідки економічної теорії всезагального добробуту, залишається чинним. На відміну від некласично-монетаристської теорії, посткейнсіанство відмовляється від поглядів теорії досягнення оптимальної ефективності виробництва, за якої розподіл ресурсів та оцінка обмеженої кількості ресурсів через тимчасовий та нетимчасовий обмін  здійснюються на різних рівноцінних ринках, на користь ідей ринкової теорії власності про володіння обмеженою кількістю ресурсів в рамках ринкової ієрархії. Завдяки розпорядженню ліквідним товаром економіки на ринку власності та ринку кредитів поряд з грошовими податками та податками на власність визначається також грошова маса (грошова маса Центрального банку або базова грошова маса) та номінальний обсяг інвестицій, за допомогою якого, знаючи основи теорії виробництва та споживання (функцію виробництва та мультиплікатор доходу), можна визначити загальноекономічний дохід та обсяг зайнятості, а також сукупність основного капіталу. Під управлінням ресурсами, на відміну від володіння ресурсами, розуміється, що такий фактор виробництва як робота, пропозиція якого може бути нееластичною протягом короткого або середнього проміжку часу, не має бути використаним повністю – отже, безробіття виникає, як консистентний наслідок ринку, а не як помилка «неповноцінного ринку».  

Особливими  рисами посткейнсіанської парадигми  можна вважати наступні: 

• Умови загальноекономічної  рівноваги визначаються не на окремих, рівноцінних ринках, а ієрархічно, виходячи з ринку власності, через ринки товарів до ринку зайнятості. Це передбачає з одного боку, що закон Вальраса не може бути дійсним, з іншого боку, обсяг зайнятості є відокремленим економічним наслідком. Ринкова ієрархія означає, що відносини вибору власників логічно передують у часі відносинам вибору учасників ринків товарів та зайнятості та створюють через процес формування доходів обмеження їхнього бюджету.
• Не існує залежного від реальної заробітної плати ринку праці з іманентним механізмом повної зайнятості. Точне значення і пояснення цієї якості моделі буде цікавити нас потім, коли ми зіткнемося з проблемою «безробіття». Учасники ринку праці можуть визначати лише номінальні величини, номінальну заробітну плату, реальна ж заробітня плата визначається як результат загальноекономічної рівноваги. При добровільному безробітті перевірка тарифних договорів вплинула б передусім на рівень цін, і не однозначно на кількість зайнятих. Можливий наслідок дефляційного розвитку та значущих змін у вартості можна попередити лише cтабільністю номінальної заробітної плати – стабільність цін є набато вагомішим стабілізатором загальної економіки у посткейнсіанській моделі, ніж у валрасіанській моделі.
• Споживчий ринок – ринок майбутнього, на якому важливу роль відіграють неточна інформація та відповідні очікувані процеси. Особливу увагу приділяють об’єктивно відсутній інформації, яка створює невпевненість в опорному сенсі. Можливі наслідки невідомі, а об’єктивні імовірності настання подій не очікувані. Крилаті слова Джона Майнарда Кейнса «Ми просто не знаємо» не означають, що майбутнє уже визначене і повинно бути «відкритим» або очікуваним економічними суб’єктами (хоча завжди можуть траплятися випадкові відхилення), а що майбутнє лише створюється співробітництвом економічних суб’єктів. Давідсон (1982-83) розглядає непослідовний світ, у якому особливо важлива роль у якості пов’язуючої ланки між сьогоденням та невизначеним майбутнім та фактора можливої інвестиційної готовності надається найліквіднішому товару – грошам та проценту з капіталу.
• Співвідношення інституцій, історичних типових умов та інших політичних та суспільних факторів описує кон’юнктури ринку, які визначають точний стан загальноекономічної рівноваги у грошовому господарстві.

     На  відміну від неокласичної теорії дезорганізації ринку, в рамках посткейнсіанської теорії участі у ринкових відносинах цілі економічної політики не виявляються функціонально, а мають бути встановлені суспільною та політичною домовленістю. Цей висновок неминучий, тому що теоретична точка відліку посткейнсіанської моделі – загальноекономічна рівновага – не обов’язково відображає парето-оптимальну ситуацію: наприклад, підвищення рівня зайнятості на противагу початкової рівноваги, призводить до того, що зайняте населення може мати кращі умови працевлаштування без необхідності звільнення кого-небудь. Проте інтуітивно близька ціль повної зайнятості не здійснюється функціонально, оскільки вірогідно, що вона може бути досягнута лише за умови дефекту виробництва власника, наприклад, якщо зміна вартості (інфляція) відбуватиметься одночасно із зростанням рівня зайнятості, як описує крива Філіпса. Встановлення цілей економічної теорії всезагального добробуту не може походити з глибин теоретичних основ, воно має бути точно визначено. У Федеративній Республіці з 1967 р. це встановлює закон стимулювання стабільності та зростання, який передбачає наступні цілі економічної політики:

• подобаюче зростання;
• високий рівень зайнятості;
• стабільність цін;
• зовнішньоекономічна рівновага.

2. Участі у ринкових відносинах замість відновлення ринку 

  Ефективність цілей має бути перевірена у кожному окремому випадку, а критерії ефективності мають бути відкритими для розгляду. Проте незалежно від конкретних цілей, безперечно можна вважати, що актори економічної політики повинні приймати умови ринку і, ні в якому разі, не можуть проводити політику проти преференцій акторів ринку – і тут, відповідно до ієрархії ринку, в першу чергу слід згадати учасників ринку споживання. Наприклад, спроби змусити власників легко розтаватися зі своїми грошима за допомогою зменшення податків (або за допомогою інфляції) зазнають поразки, оскільки створена невпевненість в оцінці вартості призводить до підвищення ліквідної премії на гроші. І якщо в наслідок цього законний засіб платежу (гроші) не залишатиметься найліквіднішим майном народного господарства, грошова функція захисту майна перейде на інший актив. Необхідність брати участь у ринкових відносинах замість «заміщення ринку» або «відновлення ринку» проявляється й у тому, що акторам економічної політики не вдається однозначно дискримінувати між бажаними масовими наслідками (наприклад, високим рівнем зайнятості) і небажаними ціновими наслідками (наприклад, інфляцією) у разі стабілізаційної політики та між бажаними ціновими наслідками (наприклад, дефляцією) та небажаними масовими наслідками (наприклад, безробіттям) у разі політики стабілізації цін. «Таким чином, економічна політика характеризується участю у ринкових відносинах, на противагу індивідуальному суб’єкту прийняття рішення, через те, що її рішення приймаються у макроекономічному контексті. Вони посилаються на суб’єктів прийняття рішень, які приймають умови ринку, що спрямовані на монетарне управліня економічного розвитку та впливу доходів,  і впливають на них.» 

3. Інституції, що забезпечують безпеку 

     У неокласично-монетаристській теорії інституції систематично заважають, оскільки вони потребують витрати на переміщення та перекваліфікацію робітників і звужують опції економічних суб’єктів, і тому неокласичний інституціоналізм повинен розшукувати можливу корисність інституцій, і завершується падінням транзакційних коштів. Інституції знаходяться у грошово-економічній парадигмі, що розглядає фундаментальну невпевненість, а саме встановлені елементи стабільної економічної системи, для того, щоб мати змогу приймати рішення у таких умовах.

     Гроші розуміються у посткейнсіанізмі, в першу чергу, не як інституція зниження транзакційних коштів, а як забезпечуюча інституція, що має на меті забезпечення ліквідності.

     У цьому сенсі всі інституції, які  спроможні знизити невпевненість в оцінці вартості у грошовій економіці, зустрічаються з великою доброзичливістю та позитивістською презумпцією на право існування, навіть якщо можливі витрати на переміщення та перекваліфікацію персоналу не можна усунути. Системи колективних договорів – тобто об’єднання в картелі ринку робочої сили – розуміються як номінальна основа, що стримує зниження цінової спіралі при тривалій неповній зайнятості. Коли системи колективних договорів створені таким чином, що інституції можуть впізнати та інтерналізувати можливі кошти на пристосування, то ринкові проблеми розподілу ресурсів залишаються незначними.

     У посткейнсіанській економіці чіткіше, ніж у валрасіанській теорії, виділяється незалежний емісійний банк в якості квазі-автономної інституції грошової політики. Якщо валрасіанська теорія надає грошам лише функцію міри вартості, яка дозволяє встановити загальноекономічний рівень цін, без довгострокового впливу на позиції рівноваги народного господарства, законний платіжний засіб може виконувати своє завдання утримання ліквідності тим краще, чим більше його очікувана стабільна вартість. З одного боку, доведений емпірічний зв’язок між рівнем інфляції та мінливістю інфляції. З іншого боку, можна встановити взаємозв’язок між рівнем інфляції та ступенем незалежності емісійного банку та пояснити проблему часової нестійкості. За допомогою теорії преференції ліквідності можна легко обгрунтувати, чому незалежний емісійний банк може реалізувати низький рівень доходу від інвестиційного капіталу, вирахованому по діючому курсу і, таким чином, покращувати умови аккумуляції до субординованого емісійного банку. Валрасіанська теорія відстоює підтримку «класичною дихотомією» кількісної теорії грошей, суперечною відсутністю взаємозв’зку між незалежністю емісійного банку та розвитком народного господарства, проте не може довести незалежність емісійних банків.

     Разом із внутрішніми існують також  зовнішні ринки, на яких здійснюється оцінка товарів та предметів власності. В якості значної аналітичної  різниці між національною та міжнародною економікою виступає обмінний курс, який забезпечує порівняння національних грошових товарів. В той час як валрасіанська теорія принципово відстоює еластичність обмінних курсів, з метою забезпечення тривалої ліквідації девізного ринку і, разом з тим, рівноваги народного господарства, для посткейнсіанської теорії особливо важливу роль відіграє забезпечуюча функція стійкої, або принаймні напівеластичної системи обмінних курсів. Як і тарифна система, система обмінних курсів може перейняти роль опори обмінних курсів. Посткейнсіанство надає принципову перевагу стабілізації оцінки фіксованої системи обмінного курсу на противагу повної нерегульованої свободи девізного ринку, і цим суперечить поглядам класичного кейнсіанства, які вбачали у фіксованій системі обмінних курсів можливість роз’єднання внутрішнього господарства із міжнародним.  

4. Створення ринкової кон’юнктури для зростання загального добробуту 

     Розумінню теорії участі у ринкових відносинах відповідає думка про те, що актори економічної політики не можуть реалізувати поставлені цілі в телеологічному сенсі, проте з цього не має випливати нігілізм економічної політики. Актори економічної політики можуть досить помітно, протягом довгого періоду впливати на загальноекономічні ефекти через свою потужну силу, а також за допомогою своїх можливостей створювати інституції, які змінюють загальні умови та умови торгівлі для інших, можливо, навіть для всіх інших ринкових акторів. У посткейнсіанстві обмеження керованості виявляються значною мірою з непослідовності реального світу, який унеможливлює об’єктивну прогнозованість актуальних економічних процесів, і, замість цього, пов’язує іх з конкретними діями економічних суб’єктів та квазі-автономних акторів. Так Кейнс сформулював відому параболу конкурсу краси, у якому учасники нагороджуються за конкретні прогнози переможниці. У такому разі, необхідно, при можливості, не обирати ту учасницю, яку ти сам вважаєш найсимпатичнішою, а спробувати виключно оцінити, за яку учасницю проголосує більшість. При цьому, безумовно, необхідно враховувати, що всі інші передбачення формуватимуться рівно під таким самим кутом зору. Цей приклад має показати, що людські дії, особливо в економічних питаннях, тісно взаємопов’язані – отже, залежить не тільки одна від одної, а і від можливих дій інших учасників ринку. Саме тому дуже важко передбачити, що актори економічної політики через зовнішнє втручання настільки обмежують кількість альтернативних дій або підвищують вірогідність вибору певних альтернатив дій, що суб’єктивні прогнози стають можливими, а свобода вибору стане вірогідною. У прикладі конкурсу краси могли б допомогти встановлені ідеали краси.

     Актори  економічної політики, з одного боку, діють у специфічних ринкових кон’юнктурах, на які часто впливають  політичні і культурні фактори, що не піддаються короткостроковому  втручанню, наприклад світові економічні ефекти або наднаціональні інституції, такі як системи обмінних курсів або архітектура світових фінансів, а також кон’юнктури насичення ринку або навіть індивідуальні основні диспозиції економічних суб’єктів, які можна охарактеризувати «індивідуалістичними» або «колективістичними».З іншого боку, актори економічної політики можуть намагатися за допомогою власних дій – участі у ринкових відносинах, встановленні законів або створенні інституцій – так вплинути на кон’юнктуру ринку, щоб бажана ціль (наприклад повна зайнятість, стабілізація цін або повна зайнятість при стабілізації цін) виявляється досяжною. Оскільки ми присвоїли кон’юнктурам ринку таку якість як стійкість, такі втручання в економічну політику потребують у середньо- або довгостроковій перспективі, постійності та планування.

      У посткейнсіанстві актор економічної  політики ні в якому разі не екзогенний, відокремлений фактор, який може втручатися в економічні процеси виключно з  метою усунення недоліків ринку  і встановлення цілей під час  цих коректур, а вагомий учасник  ринкових відносин, який, вважаючи себе конфрантованим через обмеження раціональних, регулюючих дій економічних суб’єктів у грошовій економіці, що характеризується невизначеністю, намагається направити ефекти ринкової економіки в необхідному напрямку, практично, з ендогенної позиції. Необхідне роз’єднання суб’єктів управління (акторів економічної політики) та об’єктів управління (акторів ринку) для встановлення цілей і засобів очевидно відміняється.

      Телеологічна  діяльність настільки ж неможлива  для актора економічної політики, як і для інших економічних суб’єктів, оскільки необхідна для цього умова об’єктивно відомого світу у системі поглядів теорії участі у ринкових відносинах відсутня – отже, актору економічної політики залишається лише, хоча він, безумовно, також переслідує цілі, діяти згідно з нормами. 

5. Сфери інтервенції

      Ми  розглянули дві різні теоретичні моделі діяльності економічної політики, і, відповідно до цього, можемо вивести сфери інтервенції. У будь-якому разі, стає очевидним, що об’єктивно сформульованої, нейтральної економічної політики існувати не може: економічна політика може розумітися як балансування між існуючим і бажаним. Як ми побачили, існують одночасно розходження у теоретичному насиченні «бажаного» (загальної рівноваги ринку) та «існуючого» (недоліків ринку). Тому не може бути «правильної» або «неправильної» економічної політики, а існує посткейнсіанська і неокласична (залежно від парадигми) або соціально-демократична і неоліберальна економічна політика (залежно від встановлених цілей) або сучасна і несучасна економічна політика (залежно від застосованих інструментів). Герхарда Шрьодера, будучи представником з питань економічної політики Соціально-демократичної партії Німеччини, заявив про те, що соціально-демократичної економічної політики більше не існує, а існує лише сучасна і несучасна економічна політика. Таке твердження двічі неправильне: економічна політика не може бути орієнтована на раціональні цілі, а Соціально-демократичній партії було б невигідно відмовлятися від власних нормативних поглядів. У всякому разі, якщо досягнута єдність у встановленні цілей та парадигм, які лежать в основі цілей, вибір інструметів може бути «правильний» або «неправильний», «сучасний» або «несучасний».