Автор работы: Пользователь скрыл имя, 27 Февраля 2013 в 20:53, шпаргалка
Работа содержит ответы на 88 вопросов для экзамена по дисциплине "Хозяйственное право".
Частина 3 ст. 53 ГПК надає
право на оскарження ухвали про відмову
у відновленні пропущеного
У частині 4 ст. 53 ГПК встановлено, що призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи.
На відміну від відновлення пропущеного строку, питання про продовження процесуального строку можна ставити лише щодо строків, встановлених судом. Господарському суду надано право продовжити лише встановлений ним строк. Питання про продовження процесуального строку розглядається за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи. Заява про продовження строку не повинна задовольнятися, якщо її подано після закінчення процесуального строку. Вирішення питання про продовження процесуального строку, на відміну від відновлення пропущеного строку, не пов'язується з причинами, з яких особа подає заяву про продовження строку.
Наслідком пропущення строків процесуальних строків є втрата права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Строки, встановлені судом – продовжуються, а строки, встановлені законом – поновлюються.
Частина 1 ст. 53 ГПК надає господарському суду право відновити пропущений процесуальний строк. Питання про відновлення пропущеного процесуального строку розглядається судом за заявою сторони, прокурора або з власної ініціативи. У заяві повинно міститися обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку. Суд відновлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Відновлення процесуального строку означає лише, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущено. Тобто відновлення строку не означає, що перебіг строку продовжується. Відновлення пропущеного строку можливо як для строків, установлених законом, так і для строків, що встановлює суд. Питання про відновлення строку може бути поставлене лише після закінчення процесуального строку.
З заявою про відновлення пропущеного строку можуть звертатися лише сторони (треті особи, оскільки вони користуються правами сторони), прокурор. Будь-які інші особи не вправі звертатися з такими заявами.
Водночас слід мати на увазі, що відповідно до ст. 107 ГПК касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків. Такі особи користуються правами та несуть обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а отже, мають право звертатися із заявами про поновлення пропущеного строку на подання скарги.
ГПК не встановлює випадків, коли пропущений процесуальний строк відновленню не підлягає, тобто є пресічним.
Втім відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
У деяких нормах ГПК міститься обмеження строку, протягом якого може бути відновлено пропущений процесуальний строк.
Це стосується, зокрема, відновлення пропущених строків на стадії апеляційного перегляду судових актів. Так, відповідно до ст. 93 ГПК відновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги (внесення подання) можливе протягом трьох місяців від дня прийняття рішення місцевим господарським судом. На стадії касаційного перегляду час, упродовж якого можливе відновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги, не обмежений.
Заява про відновлення пропущеного строку розглядається без виклику сторін.
Частина 2 ст. 53 ГПК встановлює, що про відновлення пропущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарського суду.
Це означає, що суд у випадку задоволення заяви про відновлення пропущеного процесуального строку не виносить окремого процесуального документа. Про відновлення пропущеного процесуального строку господарський суд зазначає в судовому акті, який виноситься за результатами розгляду відповідного питання. Так, про відновлення пропущеного строку для подання апеляційної чи касаційної скарги суд зазначає в ухвалі про прийняття до розгляду відповідної скарги.
Водночас про відмову
у відновленні пропущеного
Розгляд заяви про відновлення пропущеного процесуального строку має передувати розгляду документа по суті. Документ розглядається по суті, якщо заяву про поновлення пропущеного процесуального строку судом задоволено.
Частина 3 ст. 53 ГПК надає право на оскарження ухвали про відмову у відновленні пропущеного процесуального строку.
У частині 4 ст. 53 ГПК встановлено, що призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи.
Згідно зі змісту ст. 32 ГПК України доказами в справі є будь-як фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Докази, зазначав М.Строгович, це, по-перше, ті факти, на підставі яких встановлюється злочин або його відсутність, винність чи невинність тієї чи іншої особи у його вчиненні, й інші обставини справи, від яких залежить міра відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті, передбачені законом джерела, з яких суд одержує відомості про факти, що мають для справи значення, і за допомогою яких ці факти встановлюють.
На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказами, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказування з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів. Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з'ясування. Визначаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов'язаними, але не створюють єдності.
Судовими доказами, вважає Д.Чечот, є усі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, що у передбачених законом процесуальних формах використовуються у суді для всебічного і повного дослідження обставин і винесення законного й справедливого рішення.
Отже, судові докази можна визначити як відомості про факти, які належить встановити для вирішення конкретної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.
Важливим ознаками доказів є їх належність та допустимість.
У частині 1 статті 34 ГПК викладено принцип належності доказів, який є традиційним для процесуального права в цілому та господарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду.
Частина 2 статті 34 ГПК України містить відомий процесуальному праву принцип допустимості доказів (засобів доказування). Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
Згідно ст.. 33 ГПК (обов’язок доказування і подання доказів) «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу».
Треушников М.К. відзначає, що судове доказування - це врегульований нормами процесуального права шлях (перехід) від імовірних суджень до щирого знання, що забезпечує винесення обґрунтованих і законних судових рішень як у судах загальної юрисдикції, так і в господарських судах. Цей процес переходу від імовірності до істинності складається із сукупності процесуальних дій за твердженням сторін і інших осіб, що беруть участь у справі, про факти, що мають правове значення в справі (шуканих фактах), із вказівки зацікавлених осіб на докази, подання доказів, витребування доказів судом по клопотанню осіб, що беруть участь у справі, або в окремих випадках зі своєї ініціативи, дослідження й оцінки доказів.
На думку К.С. Юдельсона судове доказування – це діяльність суб'єктів процесу зі встановлення за допомогою зазначених законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами, тобто фактів підстави вимог і заперечень сторін.
На думку Васильєва С.В., процесуальне доказування - це розумова й процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини в конкретній справі й вирішення спору між сторонами.
І. В. Решетнікова розглядає елементи доказування як послідовні стадії процесу доказування, що включають: 1) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; 2) виявлення та збирання доказів по справі; 3) дослідження доказів; 4) оцінку доказів; 5) перевірку правильності судового доказування при перегляді судових актів. Сукупність цих стадій визначає процес судового доказування.
Васильєв С.В. вважає, що метою судового доказування є всебічні, повні й об'єктивні з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон зв'язує виникнення, зміну й припинення спірних правовідносин між сторонами, і інших обставин, які мають значення для правильного рішення справи. У меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку - відображається й подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.
В свою чергу, Степанова Т.В. підкреслює, що докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України).
Згідно зі змісту ст. 32
ГПК України доказами в справі
є будь-як фактичні дані, на підставі
яких господарський суд у
Отже, докази є засобами доказування та співвідносяться як часткове та ціле, як факт та як процес.
Докази у господарському процесі можна класифікувати наступним чином.
За способом (процесом) формування докази поділяються на: первісні докази, тобто докази-першоджерела; похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування: значення процесу формування тих чи інших доказів дозволяє правильно вести процес дослідження доказів в ході судового розгляду, правильно формулювати питання сторонам, свідкам, експерту та з'ясовувати відомості, які необхідні у справі; закон зобов'язує намагатися отримати первісні докази у випадку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовірність; суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з причин, пов'язаних з їх першоджерелами. Достовірність як первісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи.
За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів - людина чи матеріальний об'єкт. Якщо має місце предмет матеріального світу, впливаючи на який отримують відображення явища дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені. До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази.
За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно установити по тій або іншій справі, докази поділяються на прямі і непрямі. На підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: про наявність або відсутність доказуваного факту, оскільки зв'язок між доказом і фактом однозначний. Побічний доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв'язок, що дозволяє судові зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт. На підставі одного побічного доказу неможливо одержати достовірного висновку про шуканий факт, тому практика виробила наступні правила їхнього застосування: а) щоб на підставі побічних доказів зробити достовірний висновок, потрібно їхній мати не одне, а кілька; б) вірогідність кожного з них не повинна викликати сумнівів; в) сукупність їх повинна представляти визначену систему, що дає підставу зробити один єдино можливий висновок про доказуваний факт.