Для людини як суспільної істоти однією із найважливіших потреб є потреба  в спілкуванні - міжособистісній  та міжгруповій взаємодії, основу якої становить пізнання один одного і  обмін певними результатами психічної  діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо). Передача будь-який інформації можлива лише за допомогою знаків, точніше знакових систем. Є кілька знакових систем, які у комунікативному  процесі, відповідно вони можуть побудувати класифікацію комунікативних процесів. За своїм матеріальним вираженням спілкування  реалізується у двох видах: вербальному, тобто словесному, і невербальному, несловесному. Однак це другий вид  сам потребує докладнішого розподілу  різні форми. Сьогодні описані й  досліджувано численні форми невербальних знакових систем. У тому числі головні: кинесика, паралингвистика і экстралингвистика, проксемика, візуальне спілкування. Відповідно і його розмаїття видів  комунікативного процесу.

     Невербальна комунікація - це система знаків, що використовуються у процесі спілкування  і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. І хоча мовні  канали зв'язку мають пріоритетне  значення, ні в якому разі не можна  ігнорувати невербальні засоби. Науковими  дослідженнями доведено, що саме за їх рахунок відбувається від 40 до 80 % комунікації. Причому 55% повідомлень  сприймається через вираз обличчя, позу, жести, а 38% - через інтонацію  та модуляцію голосу.

     Несловесні  засоби, таким чином, грають значну роль у процесі спілкування. Вони не тільки дублюють, підсилюють чи й  замінюють мовну комунікацію, але  й підтверджують або заперечують  інформацію, доповнюють зміст висловлювання, акцентують особливо важливі моменти  спілкування, контролюють і регулюють  цей процес. Саме невербальні засоби дають можливість зрозуміти справжні почуття і думки співрозмовника, оскільки їх поява обумовлена імпульсами підсвідомості, і відсутність можливості підробити дані імпульси дозволяє довіряти цій мові більше, ніж вербальному каналу спілкування [2].

     Мова  міміки й жестів людини — це індикатори її внутрішнього душевного стану, думок, емоцій і бажань, адже практично  ніхто не може сказати що-небудь без інтонації, міміки, жестів. Ми постійно перебуваємо в якійсь позі, яку  можна певним чином витлумачити. Спостереження за власними жестами  та жестами інших людей є найкращим  способом дослідження  прийомів  комунікації,  що  використовуються  людиною  в неформальній сфері. Водночас знання та вміле використання невербальної комунікації в ділових стосунках  також може сприяти їх поліпшенню, налагодженню ділових контактів. Це ж стосується й інших сфер людської діяльності, зокрема сфери правоохоронних органів, де досить часто піднімається питання про застосування результатів  спостереження «мови» тіла в процесі  розслідування злочинів та вирішення  інших конфліктних ситуацій у  галузі застосування права (розгляд  судової справи, допит, очна ставка, робота із свідком тощо).

     Психологи підкреслюють значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації. На сьогодні вже виокремилась така галузь досліджень, як кінесика, яка безпосередньо  має справу із загальною моторикою  різних частин тіла: рук, обличчя й  постави. Особливо її знання допомагають  запобігти незручних ситуацій, які  можливі під час спілкування  з іноетнічним партнером. Звісно, є різниця в інтерпретації  різними національними культурами таких типових жестів, як жест «О'кей» чи кружечок, утворений пальцями рук, піднятий догори великий палець і V-подібний жест пальцями. Непорозуміння можуть виникнути й у зв'язку з проявом  частоти й сили жестикуляції, відмінної  у представників різних культур [8]

     Сучасна наука розглядає невербальні  засоби спілкування з декількох точок зору:

     1) у контексті осмислення загальних  програм і способів людської  поведінки  (Дж. Холл, П. Екман,  А. Фрізен, А. Піз, Дж. Фаст, Е. Холл);

     2) формальний та семантичний аналіз  невербальних знаків у їх співвідношенні  з мовними знаками (Т. Ніколаєва,  К. Шерер, Ю. Цив’ян, І. Шаронов);

     3) власне лінгвістичні, соціолінгвістичні,  психолінгвістичні та ін. аналітичні  розробки, направлені на розпізнавання  за невербальними і вербальними  знаками психологічних та емоційних  станів, дослідження національної  специфіки мовленнєвої й немовленнєвої  поведінки, аналіз способів відображення  невербальної поведінки в художній  літературі (А. Вєжбицька, П. Екман,  Г. Крейдлін, С. Павлова та ін.).

     Останні широко використовують спостереження  культурологів, етнологів, антропологів для розв’язання проблем національної специфіки невербальної поведінки. У зв’язку з цим виникла  окрема дисципліна – етнопсихолінгвістика, що спрямовує свою увагу на численні зіставлення моделей поведінки  багатьох народів, аби поглибити  уявлення про особливості культури спілкування в її мовленнєвих  і немовленнєвих проявах різних етнічних спільнот. Подібні дослідження  використовують поняття і методики семіотики, особливо при спробах  створення словників і загальних  каталогів жестів і міміки певної мови, однак переважно обмежують  поле вивчення засобами мовленнєвого етикету. 

       1.2. Функції, види  та засоби невербальної  комунікації

     Невербальне спілкування займає важливе місце  у житті кожного індивіда, оскільки, як зазначав Г. В. Колшанський, несловесні знаки – це не залишок, який виділяється  з мовної системи, а особливий  функціональний компонент парамовної системи, тобто та комунікативна  підсистема, яка доповнює функцію  вербальної комунікативної системи.[6]

     Українські дослідники С. Абрамович, М. Чікарькова в спільній праці “Мовленнєва комунікація” зазначають щодо ситуації спілкування: “Для позначення цієї ситуації вживають також терміни вербальне та невербальне спілкування” [Див.: 7, с. 26]. Немовленнєва (невербальна) форма поділяється на оптико-кінетичну (жести, міміка, пантоміма); паралінгвістичну (якість голосу, його діапазон, тональність); екстралінгвістичну (паузи, плач, сміх); просторові-часові (взаєморозташованість партнерів, часові затримки початку спілкування).

     Сукупність  засобів невербального спілкування  поділяють на кінесичну і некінесичну  підсистеми. До кінесичної підсистеми, як до такої, що вивчає рухи тіла у процесі  комунікативної взаємодії індивідів, відносять наступні категорії немовних символів: вираз обличчя, жести і  позиції тіла. В свою чергу некінесична  система розглядає невербальні  одиниці у межах таких явищ як артефакти, парамова, хептика, хронеміка  і проксиміка. [5]

     Особливе  значення у ході комунікації має  кінесична система. Дослідники зазначають, що «вираз обличчя, поза, жести, коли йдеться  про сприйняття співрозмовника як особистості, набагато ефективніші, ніж його словесне вираження». Таким чином, невербальні  сигнали повинні гармоніювати з  вербальним мовленням, бути  з ним  конгруентними, доповнюючи і підсилюючи його, хоча вони здебільшого не усвідомлюються мовцем і практично не контролюються  ним.

     В літературі відзначається більш 20 000 описів виразу обличчя. Щоб якось  класифікувати їх, П. Экманом запропонована  методика, названа FAST. Принцип: обличчя  ділиться втричі зони горизонтальними  лініями (очі й лоб, носа цікавими й область носа, рота і підборіддя). Потім виділяються шість основних емоцій, найчастіше які висловлюються  з допомогою мімічних коштів: радість, гнів, подив, відраза, страх, смуток. Фіксація емоції " зоною " дозволяє реєструвати  більш-менш виразно мімічні руху.

     А. А. Бодалев, проводячи дослідження  з физиогномике, одержав дуже цікаві дані: з 72 опитаних їм людей про те, як вони сприймають зовнішні риси іншим  людям, 9 відповіли, що квадратний підборіддя - ознака сильної волі, 17 - що великий  лоб – ознака розуму, 3 ототожнюють  жорсткі волосся з непокірливим характером, 16 - повноту з добродушністю, для 2 товсті губи - символ сексуальності, для 5 малий зростання – свідчення  уладності, для 1 людини близько посаджені  друг до друга очі означають запальність, а 5 інших краса - ознака дурості [3]. Ніякої тренінг повною мірою зможе зняти ці життєві узагальнення, проте може хоча б спантеличити людини у питанні " безумовності " його судження щодо іншим людям.

     Найбільш  стародавніми, вірогідними, щирими і  найменш усвідомленими параметрами  спілкування є міміка  та  пантоміміка. За силою впливу вони не поступаються, а часто і переважають слово, але потребують менше енергетичних витрат, і часто більш тактовні та ефективні.

     Міміка - виражальні рухи м’язів обличчя - важливий аспект невербальної комунікації. Важливість міміки така, що при її відсутності (наприклад, у випадку хвороби) спілкування  стає неможливим. Чому обличчя має  таке серйозне значення? Тому що це основний канал передачі людських емоцій. Скорочення м’язів обличчя змінює вираз обличчя  і сигналізує про стан людини. Емоційні прояви складаються з спонтанних і довільних мімічних реакцій. Соціальне  наслідування як одно з умов розвитку міміки можливо завдяки тому, що людина може керувати окремими м’язами  свого обличчя.

       Ми зазначали, що нерідко вираз  обличчя і погляд впливають  на людину сильніше, ніж слова.  Вираз обличчя особистості має  відповідати характерові мовлення, взаємин. Обличчя, як і весь  зовнішній вигляд, має виражати  впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення, тобто весь  спектр емоцій які притаманні  людині. Широкий діапазон почуттів  виражає посмішка, яка свідчить  про   духовне здоров’я і  моральну силу особистості [14].  

     Найважливішим мімічним засобом спілкування є  погляд, а найважливішими на обличчі  людини є очі. Краще запам’ятовується інформація, яку виголошено, дивлячись  у вічі, тому педагогу корисно дивитися вихованцям в очі, промовляючи будь-яку  важливу позитивну інформацію, а  не тільки роблячи зауваження. Викладачам треба уважно вивчати можливості свого обличчя, виробляти вміння користуватися виразним поглядом, уникати  надмірної динамічності м’язів обличчя  і очей, а також їх статичності.

     Контакт очей (візуальний контакт)- погляд співрозмовників  фіксований один на одному, що означає  зацікавленість партнером і зосередженість на тому, про що він говорить. Дослідники з’ясували, що розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35-50 % часу, протягом якого відбувається розмова. Люди дивляться одне на одного для того переважно, щоб побачити реакцію на свої слова: чи зрозуміли, чи погоджуються? Контакт очами  виконує в першу чергу функцію регулювання розмови. Візуальний контакт визначає початок розмови, в процесі він є позначкою уваги, підтримки, або, напроти, припиненням спілкування. Встановлено, що спрямованість погляду в спілкуванні залежить від змісту спілкування, від індивідуальних розходжень, від характеру взаємовідносин. Контакт очима може вказувати і на емоційне відношення партнерів. Справа в тому, що прямий погляд в очі можна порівняти з доторканням, він психологічно скорочує дистанцію між людьми. Іноді такий погляд може бути непричетним і викликати у того, на кого дивляться жах, роздратування. Прямий погляд “без дозволу” часто сприймається як погроза, бажання до домінування. В цілому, як показують дослідження, максимальний час, на протязі якого прямий погляд незнайомої людини переноситься без дискомфорту, не перевищує 3 секунд. Не дуже впевнені в собі люди починають відчувати напругу і хвилювання. Найбільш оптимальне м’яке “торкання” поглядами.

     Відсутність прямого погляду теж небезпечна - у людини, якщо вона знаходиться  у залежному положенні, може виникнути  уява, що спілкування з нею не цікаве. Відмова від візуального  контакту буває засобом жорсткого  маніпулювання залежним партнером. Погляд, спрямований на перенощицю або вище, характеризує домінантну, анти партнерську поведінку.

     Пантоміміка - виражальні рухи всього тіла або окремої  його частини, пластика тіла. Вона допомогає  виділити у зовнішності особистості  головне, створити образ. Ніяка, навіть найідеальніша фігура не може зробити  людину красивою, якщо їй не вистачає вміння триматися, підтягнутості, зібраності, якщо у неї неправильна постава. Гарна, виразна постава виражає  внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість  у своїх силах. Водночас згорбленість, опущена голова, млявість рук свідчать про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі. Усі рухи і пози повинні відзначатися витонченістю і простотою. Естетика пози не має поганих звичок: похитування вперед-назад, тупцювання, тримання за спинку стільця, крутіння в руках сторонніх предметів, почухувати голову, потирання  носа, вуха та ін.

     Постава - це положення людського тіла. Оскільки постава - одна з найменш підвладних свідомості форм  невербальної поведінки, спостереження за нею дає об’єктивну інформацію про стан людини - напружена  вона або розкута.

     Відомі  біля тисячі різноманітних  положень, які здібне прийняти людське тіло. Культурні традиції кожного народу забороняють одні постави і заохочують інші. Найбільш вивчені три групи  постави, які відтворюють відношення до партнера:

     1) включення або виключення з  ситуації (відкритість або закритість). Різноманітні засоби будувати  свою поставу як закриту - схрещені  руки на грудях; сплетені в  замок пальці, фіксуюче коліно  сидячого “нога на ногу”; відхилення  спіни назад і т.д. - відповідають  і внутрішній закритості у  контакті.

     Постава, яка вказує на готовність до спілкування: людина посміхається, голова і тіло повернуті до партнера, тулуб нахилений  уперед.

     2) домінування (“зависання” над  партнером, похлопування по плечу,  рука “забута” на плечі співрозмовника) або залежність (погляд знизу;  ситуативна сутулість).

     3) противостояння (людина стоїть зжавши  кулаки, подбоченясь, виставивши  плече вперед) або гармонія (постави  синхронізовані, відкриті, вільні).