Захист прав людини в міжнародному праві

   Комісія може приймати заяви держав про порушення Конвенції іншими державами, а також індивідуальні скарги, скарги неурядових організацій про порушення їх прав. Причому індивідуальні скарги приймаються лише по відношенню до тих держав, які спеціальними заявами визнали компетенцію Комісії отримувати і розглядати такі скарги. В випадку мирного вирішення суперечки Комісія складає склад, який направляється зацікавленим державам і Генеральному секретарю Ради Європи для опублікування.

   Якщо зусилля Комісії не призвели до вирішення суперечки, то теж складається доповідь, в якій викладаються факти і думки Комісії про наявність порушення прав, які визнаються Конвенцією. Доповідь направляється Комітету міністрів і зацікавленим державам. При цьому Комісія може робити Комітету такі пропозиції, які вважає підходящими. Якщо протягом трьох місяців з дня передачі Комітету доповіді суперечка не передається в Суд, то Комітет вирішує питання по суті. Спір на вирішення Суду може передати Комісія чи зацікавлена держава.

   Європейська соціальна хартія прийнята Радою Європи в 1961 році, вступила в силу в 1965 році. Це – своєрідний документ, в якому об’єднанні декларації (ч. 1) і міжнародний договір (ч. II). В першій частині Хартії декларуються економічні і соціальні права, яких державі слід добиватися, а в другій частині ці ж права отримують обов’язковість за допомогою процедури, передбаченою в третій частині. Згідно останньої, держави з 19 статей другої частини вибирають для себе обов’язковими не менше 10 статей, про що повідомляють Генеральному секретарю Ради Європи.

   Міжнародний контроль здійснюється через систему звітів, висновок з яких дає Комітет експертів, члени якого обираються Комітетом міністрів з кандидатів, представленими державами – учасниками Хартії. Звіти держав і висновок Комітету експертів розглядає підкомітет урядового Соціального комітету Ради Європи. Він представляє Комітету міністрів звіт і пропонує висновок експертів. Комітет міністрів на основі цього доповідь і після консультацій с Консультативною асамблеєю може надати відповідній державі рекомендації.

   В 1990 році прийнятий Дев’ятий протокол, в якому право звернення в Суд наряду з державою і Комісією визнається також за індивідами, групами індивідів і неурядовими організаціями. В 1988 році був прийнятий Додатковий протокол, який містить чотири нові права в переліку прав, які містяться в Хартії.

   Американська конвенція з прав людини прийнята в 1969 році і вступила в силу в 1978 році. Вона передбачає широкий спектр громадянських і політичних прав і свобод. Економічні, соціальні і культурні права викладення в Додатковому протоколі до Конвенції, який був прийнятий в 1988 році. Міжнародний контроль за дотриманням зобов’язань держав з Конвенції здійснюють частково органи ОАД, а також Між американська комісія з прав людини і Міжамериканський Суд з прав людини. В діяльності останніх багато спільного з відповідними органами Європейської конвенції.

   Африканська хартія прав людини і народів прийнята в 1981 році і вступила в силу в 1986 році. Хартія містить громадянські, політичні, економічні і соціальні права. Особливістю Хартії в порівнянні з наведеними аналогічними документами є те, що в ній міститься і так звані колективні права (або права третього покоління) –це  право народів на їх рівність, на самовизначення, на вільне розпорядження своїми матеріальними і природними ресурсами, на економічний, соціальний і культурний розвиток, на мир і безпеку, на задовільне навколишнє середовище. Крім прав в Хартії міститься і обов’язки кожного перед родиною, суспільством, державою, міжнародним співтовариством.

   Хартія передбачає створення Африканської комісії з прав людини і народів з 11 членів, які виконують свої обов’язки в особистому складі. Крім розгляду суперечок між африканськими державами, які стосуються прав .людини і народів, Комісія проводить дослідження африканських проблем в галузі прав людини і народів, організовує семінари і конференції, розповсюджує інформацію відносно прав людини, формулює принципи і норми, на основі яких розвивається національне законодавство африканських держав, співпрацює з африканськими і міжнародними інститутами, які займаються правами людини, дають пояснення Хартії  на прохання держав-членів ОАЕ.

   В 1975 році в Хельсінкі був підписаний Підсумковий акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), який містить Декларацію принципів, якими держави-учасники будуть керуватися в взаємних стосунках. Серед цих принципів міститься принцип поваги прав людини і основних свобод. Включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. В відповідності з цим принципом держави-учасники заявляють, що вони будуть поважати права людини без розрізнення раси, статті, мови і релігії, а також будуть заохочувати виконання громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав. Джерело цих прав держави вбачають в достоїнстві, притаманному особистості.

   Підсумковий акт розглядає повагу прав і свобод людини як важливий фактор збереження світу і забезпечення міжнародної безпеки. Співробітництво в галузі прав людини включає і співробітництво в рамках ООН, а основою такої співпраці є Статут ООН, Загальна декларація прав людини і Пакти з прав людини.

   Що стосується конкретних прав і свобод, то держави будуть визнавати і поважати свободу особистості сповідати релігію чи віру, поважати права осіб, які належать до національних меншин, право на рівність перед законом, підтверджують права осіб знати свої права і обов’язки і чинити у відповідності до них.

   В Заключному акті містяться також положення, які стосуються співробітництва держав в розвитку контактів між людьми. Ціль, яку ставлять перед собою в цій справі, зводиться до того, щоб полегшити більш вільне пересування людей і контакти між ними, застосовуючи відповідні заходити всередині країни і підписувати при необхідності міжнародні угоди. Передбачено, що держави будуть прихильно розглядати всі прохання і спрощувати процедури в тому, що стосується сімейних контактів і зустрічей, возз’єднання сімей, шлюбів між громадянами різних держав, поїздок в особистих і професійних справах, а також будуть сприяти розвитку туризму, зустрічей молоді, розширенню спортивних зв’язків. Підтверджено право релігійних культів, установ і організацій (і їх представників) на контакти, зустрічі і обмін інформацією в сферах їх діяльності.

   Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав - учасників НБСЄ, який відбувся в 1983 році, підтвердив положення Підсумкового акта в тому, що стосується прав людини і контактів між людьми. Крім того, в цьому документі підкреслена рішучість держав удосконалювати свої закони і адміністративні правила в сфері прав людини і забезпечувати ефективне виконання прав людини і основних свобод. Підкреслюється також важливість забезпечення рівноправності чоловіків та жінок. Держави будуть забезпечувати права і свободи профспілок і заохочувати контакти між профспілковими організаціями різних країн.

   Подальшим розвиток співпраці держав - учасників НБСЄ стала Віденська зустріч їх представників. В прийнятому 15 січня 1989 року Підсумковому документі цієї зустрічі держави-учасники підтвердили свої наміри, зафіксовані в раніше прийнятих документах, і значно розширили коло питань, в яких передбачалась співпраця.

   Зокрема, вони погодилися, що будуть удосконалювати своє законодавство в галузі прав людини, публікувати і розповсюджувати міжнародні документи з прав людини, а також національні законодавчі акти і адміністративні правила і процедури, заохочувати обговорення в школах і інших навчальних закладах питань розвитку і захисту прав людини, вносити активний вклад в розвиток і захист прав людини, забезпечувати належні засоби правового захисту всім, чиї права порушені, і не допускати негативні наслідки для тих, хто виступає на захист своїх прав. Значно в порівнянні з попередніми документами розширені основи, по яким не допускається дискримінація при забезпечення правами і свободами осіб в рамках юрисдикції держав.

   Держави-учасники погодилися поважати право кожного вільно пересуватися і обирати місце проживання на території країни, а також залишати будь-яку країну, в тому числі і власну, і повертатися в свою країну. Держави погодилися з тим, що вони будуть створювати сприятливі умови для захисту і розвитку національних меншин.

   Рішенням Пражської наради Ради  НБСЄ, яка відбулася в січні 1992 року. Бюро з вільних виборів перейменовано в Бюро по демократичним інститутам і правам людини. В Хельсінському документі 1992 року держави-учасники підтвердили тверду рішучість забезпечити повну повагу прав людини і основних свобод, діяти на основі законності, втілювати в життя принципи демократії. В Документі підкреслюється те , що права людини і основні свободи є загальними.

   Уточнені функції Бюро як головного інституту в галузі людського виміру. Бюро буде надавати допомогу в нагляді за виконанням зобов’язань в галузі людського виміру, виступати в якості центра інформації, скликати наради держав-учасників на рівні експертів для огляду того. Як виконуються ними зобов’язання, організовувати семінари з питань людського виміру. Ряд положень Хельсінського документу 1992 року стосується захисту національних меншин, проблем біженців, робочих емігрантів. 

5.Співробітництво держав в рамках спеціалізованих установ ООН 

   Особливість співробітництва в галузі прав людини в рамках НБСЕ складається, зокрема, в тому, що норми, які створюються в результаті цього співробітництва, є політичними нормами. Засновані на загальновизнаних нормах міжнародного права, вони охоплюють більш широкий спектр питань, ніж самі норми міжнародного права.

   Масові і грубі порушення прав людини за наявності відповідних ознак є міжнародним злочином. Це загальна проблема.  Існує ряд спеціальних конвенцій з цих питань. В 1948 році була прийнята Конвенція з запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Геноцид в перекладі означає знищення роду. В Конвенції під геноцидом розуміють дії, які здійснюються з метою повного або часткового знищення якої-небудь національної, етичної, расової чи релігійної групи. Ця мета досягається шляхом наступних дій: вбивстві членів такої групи; причинення серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу її членами; навмисне створення таких умов, які ведуть до повного чи часткового знищення групи; заходи, розраховані на запобігання дітенароджуваності; насильницька передача дітей з однієї групи в іншу. Таким чином, масове вбивство завжди буде геноцидом, в той же час вбивство не є єдиним способом здійснення злочину геноциду.

   Конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації 1965 року визначає расову дискримінацію як будь-яку відмінність, обмеження чи надання переваги, які засновуються тільки на расових ознаках, кольорі шкіри, родового, національного чи етнічного походження і має на меті встановлення нерівності в правах людини в будь-яких сферах людського життя. В відповідності з Конвенцією держави-учасники передбачають в своєму кримінальному законодавстві відповідальність за розповсюдження ідей, основаних на расовій перевазі чи ненависті, за підбурювання до насилля по відношенню до будь-якої раси чи груп осіб з іншим кольором шкіри чи іншим етнічним походженням через надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності.

   Міжнародний контроль за дотриманням державами зобов’язань, які містяться в Конвенції, здійснює Комітет з ліквідації расової дискримінації, 18 членів якого обираються державами-учасниками. Доповіді в визначеному порядку держави  направляють Комітету через Генерального секретаря ООН. Комітет розглядає також повідомлення держав про невиконання положень Конвенції іншими учасниками. Крім того, Комітет приймає і розглядає скарги окремих осіб чи групи осіб, які стверджують, що по відношенню до них були порушені права, передбачені в Конвенції.

   Однак цей порядок діє лише по відношенню до тих держав, які спеціальною заявою визнали компетенцію Комітету розглядати такі скарги. Після завершення розгляду скарги Комітет направляє свої пропозиції і рекомендації зацікавленій державі і заявнику.

   Конвенція про припинення злочину апартеіда і покарання за нього 1973 року визначає злочин апартеіда як злочин проти людства, як нелюдські дії, здійсненні з метою встановлення і підтримання панування однієї расової групи людей над іншою і її систематичного гноблення. Держави-учасники Конвенції зобов’язуються вжити законодавчих та інших заходів, які необхідні для запобігання і припинення апартіда, а також вжити законодавчі, судові і адміністративні заходи для переслідування, притягнення до суду і покарання осіб, які звинувачуються в здійсненні злочину апартеіда. Їх можуть судити в національних судах будь-якої держави - учаснику Конвенції або в міжнародному кримінальному трибуналі, який може створюватися з  цією метою.

   Принцип недискримінації за ознакою статті, закріплений в Статуті ООН, отримав розвиток в Конвенції про політичні права жінок 1952 року, в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року і в інших міжнародних документах.

   Конвенція 1952 року закріпляє право жінок обирати і бути обраними, а також займати посади на громадській і державній службі і виконувати суспільні і господарські функції на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації.

   Згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року держави-учасники засуджують таку дискримінацію і зобов’язуються проводити політику її ліквідації. З цією метою вони будуть включати якщо ще не включили, в своє національне законодавство принцип рівноправ’я чоловіків і жінок і забезпечити його практичне виконання, заборонивши будь-яку дискримінацію по відношенню до жінок, встановивши необхідні санкції і створивши можливість юридичного захисту прав жінок. Держави зобов’язуються змінити або відмінити всі закони, постанови, звичаї, практику, які встановлюють дискримінацію по відношенню до жінок. Держави-учасники можуть застосовувати тимчасові заходи. Які спрямовані на усунення нерівності між жінками і чоловіками. Вони зобов’язуються вжити всі відповідні заходи для припинення всіх видів торгівлі жінками і експлуатацію проституції жінок.