Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

 

Актуальність обраної теми дипломної роботи зумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини є складним багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях: крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівномірності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за прав людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вело до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Право кожної людини на справедливий судовий розгляд передбачені міжнародно-правовими документами загального характеру [ст.10 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.)], і неодмінно підкреслюють такі властивості судів, як незалежність, компетентність та безсторонність при здійсненні правосуддя і судового контролю.

Однією із основних міжнародних правозахисних інституцій загальноєвропейської системи захисту прав людини є Європейський Суд з прав людини. Нині він разом із Міжнародним Судом в м.Гаазі, Європейським Судом у Люксембурзі є одним із трьох головних судів міжнародного рівня.

Найбільший інтерес, безсумнівно, представляє Європейська система захисту прав людини, як найбільш розгалужена і дієздатна. Вона діє в рамках Ради Європи, членом якої з 1995 р. є і Україна. Європейський правозахисний механізм заснований низкою договорів, основною серед яких є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Крім неї, в рамках Ради Європи розроблені Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція прав меншин, Європейська конвенція прав дитини, Європейська конвенція по запобіганню тортурам.

Головний європейський правозахисний орган – Європейський суд з прав людини – має одну явну перевагу перед переважною більшістю сучасних правозахисних організацій – його рішення обов'язкові для держав, що приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод людини. В результаті, рішення Суду істотно впливають на формування не тільки європейських, але і світових стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох цивілізованих держав.

Окрім Європейського суду з прав людини, при Раді Європи діють Європейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів з соціальних і економічних прав, Європейський комітет запобігання тортурам. Але, повноваження цих органів значно менші ніж повноваження Європейського Суду з прав людини.

Об’єктом дослідження теми дипломної роботи є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Предметом дослідження є захист економічних прав в Європейському суді з прав людини.

Метою написання теми дипломної роботи є дослідження особливостей захисту економічних прав в Європейському суді з прав людини.

Відповідно до мети завданнями при розкритті теми роботи є:

– дослідити історико-правові аспекти виникнення та розвитку європейської системи захисту прав людини;

– розкрити нормативні основи функціонування Європейського Суду з прав людини;

– визначити статус суб’єктів звернення до Європейського Суду з прав людини;

– визначити механізм захисту економічних прав в Європейському Суді з прав людини;

– проаналізувати порядок подання скарг до Європейського Суду з прав людини та процедуру їх розгляду і оскарження, виконання рішень;

– проаналізувати взаємовідносини Європейського суду з прав людини та України.

Практика діяльності Європейського суду з прав людини  досліджувалася такими вченими як Лутковська В.В. («Європейський Суд з прав людини: Організація, діяльність, процес»), Євграфов П. («Правотлумачна діяльність Європейського суду з прав людини і її значення для України»), Капустинський В.А. («Вплив діяльності Європейського суду з прав людини на формування національних правозахисних систем і дотримання державами стандартів захисту прав людини»), Супрун Д.М. («Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського Суду з прав людини»), Льошенко О.Ю («Імплементація Конвенції про захист прав людини і оснвоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в національну правову систему України»),  Бортновська З. ( «Виконання рішень Європейського суду з прав людини»), Рабінович П.М. («Рішення Європейського суду з прав людини як «праволюдинні» стандарти»), Яворський В. (« Чи виконує Україні рішення Європейського суду з прав людини»), Копієвська О. Р. («Держава та свобода творчості в світлі рішень Європейського суду з прав людини»),  Рожок В.О. («Деякі питання щодо позиції Європейського суду з прав людини з питань невиконання рішень національних судів»), Коваль І. («Право на справедливий суд: практика Європейського суду з прав людини щодо України») та ін.

Практичне значення результатів дослідження теми роботи полягає в тому, що вони можуть бути використані на практиці у процесі підготовки до зверненя до Європейського Суду з прав людини а також при підготовці учбово-методичної літератури, в науково-дослідницькій роботі, в учбовому процесі юридичних вузів. Деякі положення та висновки дипломної роботи  мають дискусійний характер і можуть бути матеріалом для наукових диспутів та подальших досліджень у галузі європейського захисту з прав людини.

Структура дипломної роботи обумовлена предметом, метою і завданнями дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 59 позицій і займає 6 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

 

1.1.  Роль Європейського  Суду в захисті прав та свобод людини

У вересні 1958 р. вісім держав визнали обов'язковими юрисдикцію Європейського Суду. Це уможливило вибори перших членів Суду, що відбулися 21 січня 1959 р. За ці 43 роки існування Суду сталися значні події. 15 суддів були обрані в 1959 р., у 1981 р. до його складу входив 21 суддя. З 1997 право призначити суддів отримали 40 держав. 10 держав ратифікували Конвенцію до 1953 р. 20 держав до 1980 р. А нині учасниками Конвенції є 40 держав, 16 з яких розташовані до Сходу від межі, що раніше називали "залізною завісою". Бувало, що за цілий рік старий Суд не розбирав жодної справи. Таке траплялося 5 разів - у 1959, 1963, 1964, 1966, 1977. В інші роки аж до 1974 Суд ніколи не виносив 3 рішення за рік. У 1982 р. Суд уперше слухав більше 10 справ, а у вересні 1998 р. було оголошено останнє рішення, прийняте "старим" судом. Загальна кількість таких рішень, прийнятих до 1998 р., тепер дорівнює 106.

З 1 листопада 1998 р. почав функціонувати новий Європейський Суд з прав людини, коли в Страсбурзі відбулася інаугурація. З цього часу Суд діє на постійній основі. Він здійснює функції двох попередніх органів, що утворювали контрольний механізм за виконанням Конвенції по захисту прав громадян і основних свобод - Європейської Комісії і Європейського Суду з прав громадян.

Значення Суду за останні роки стало стрімко зростати.

Так якщо в 1981 до Суду надійшло 400 звертань, з яких по 7 були прийняті рішення, у 1993 р. відповідно 2000 звертань і 53 рішення. Те вже в 1999 звертань було 20000, а прийнятих рішень - 4250.

Відповідно до частини 1 ст. 46 Конвенції високі договірні сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення суду по будь-якій справі, у якій вони є сторонами. Україна визнала юрисдикцію Суду декларативно - право на звертання громадян за захистом своїх порушених прав і свобод до відповідних міжнародних судових органів (4.4 ст. 55) - і нормативно, коли прийняла Закон від 17 липня 1997 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.", 1-го Протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції. Відповідно до цього Закону Україна визнала всі зобов'язання, передбачені даними міжнародно-правовими актами. Зокрема, щодо визнання на своїй території обов'язкової (без спеціальної угоди) юрисдикції ЄС з прав людини у всіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції (ст. 46 Конвенції). Крім того, у силу даного закону Україна зобов'язується виконувати рішення Суду по будь-якій справі, у якому вона є стороною. Текст Конвенції був опублікований в офіційному виданні тільки 10 січня 2001 р.

За даними на 1999 р. 1257 українців шукали захисту своїх прав у далеких землях, відкрито ж було тільки 770 тимчасових справ (досьє), 4 з який визнані прийнятими. З зазначеної кількості тимчасових справ проти України були зареєстровані 450, з них 300 визнані не прийнятими. До сторін, щодо яких була зареєстрована найбільша кількість справ у 1999 р., належать: Росія - 972, Італія - 881, Франція - 868, Польща - 691, Туреччина - 655.

Звертання в ЄС надходять не тільки з нових країн-членів Ради Європи, але і з Англії, де за довгі роки устоялася цілком демократична правова і судова система.

Найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях позбавлення волі, особливо це стосується засуджених до страти. Багато скарг стосуються невиплати заробітних плат і пенсій. Росте кількість заяв від відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про порушення їхніх прав. Суддя Європейського Суду від України Володимир Буткевич вважає, деякі їх їх дійсно мають реальні шанси на виграш.

Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані в Конвенції і протоколах до неї. Варто звернути увагу на те, що в цьому важливому правозахисному документі нічого не говориться про право на житло, охорону навколишнього середовища чи соціальні та економічні права (хоча не можна виключити, що в майбутньому список прав, передбачених у цій Конвенції, може бути розширений). Відомий аргумент, що захисті потребують усі права особистості.

Зі сказаного вимальовується наступна проблема - коли саме заторкується право особистості. У практиці Європейського Суду, тобто в його прецедентном праві, склався такий принцип: наявність права, що підлягає захисту, дається шляхом відсилання до національного законодавства, і ст. 6 Конвенції застосовується лише в тому випадку, якщо внутрішнє право (у розумному тлумаченні) передбачає право відповідної особистості. Для того, щоб звернутися в ЄС, потрібно виконати і такі важливі вимоги: справа, що направляється в ЄС, повинна бути розглянута хоча б двома вітчизняними судами. Хоча Суд може прийняти до розгляду заяву в справі, у відношенні до якої не були вичерпані всі національні засоби, тільки в тому випадку, якщо справа розглядається на національному рівні за межами розумного терміну.

Вимога вичерпати внутрішні державні засоби захисту залишається основним для всієї системи Конвенції. Але не менш важливим є і вимога, щоб були вичерпані тільки ефективні засоби захисту. Без належних і ефективно діючих судових систем усередині держав-учасників міжнародна система захисту прав людини може завалитися.

Наступне вимога, що пред'являється до поданих заяв: подія, через яку подається позов, має статися після 11 вересня 1997 р. Нарешті, від останнього рішення вітчизняного суду до моменту звертання в ЄС повинно минути не більше 6 місяців. При подачі заяви необхідно посилатися на статті Європейської Конвенції, що, на думку заявника, порушила держава. До розгляду можуть бути прийняті тільки ті скарги, що, на думку заявника, стосуються протизаконності дій державної влади. Скарги, спрямовані проти приватних осіб чи приватних організацій, товариств розглядатися не будуть.

Суд зобов'язаний реєструвати всі заяви, що відповідають вимогам прийнятності, це випливає безпосередньо з вердиктної частини Європейської Конвенції з захисту прав і основних свобод громадян. Вона ж чітко визначає умови неприйнятності:

- анонімні  заяви,

- заяви, що  розглядалися через іншу процедуру  міжнародного розслідування чи  врегулювання,

- заяви, у  яких допущені зловживання правом: очевидно грубі, образливі й агресивні  заяви; чи такі, котрі є способом політичного тиску і пропаганди; також заяви, що неправильно тлумачать конвенційні права і свободи людини);

- неістотні  заяви, малообгрунтовані петиції  спекулятивного характеру.

Суд приймає заяви від будь-якої особи. Цей перелік значно ширший, ніж у національному законодавстві країн-членів Ради Європи. Наприклад, таке право передбачене також за неповнолітніми, особами, що перебувають у нелегальному становищі, психічно хворими і т.п. Заяви приймаються від груп осіб і неурядових організацій.

Хотілося б зупинитися і на ст. 50 Конвенції, що стосується надання справедливого відшкодування. Практика Суду містить чіткі принципи, однак застосування зазначеної статті має менш чіткий і послідовний характер. Відшкодування надається в 3-х випадках: матеріальний збиток, нематеріальний збиток, компенсація судових витрат.

Рішення констатується порушенням Європейської Конвенції прав людини і встановлюється розмір "справедливості грошової компенсації", на що іде від 2 до 4 місяців. Остаточне рішення Суду посилається в комітет Міністрів Ради Європи, що здійснює нагляд за його виконанням. Погроза застосування до держави санкцій - ефективний засіб, що гарантує виконання судових рішень. За невиконання рішень Суду членство держави в Раді Європи може бути припинено. За серйозне порушення прав людини держава може бути навіть виключена з організації, але подібного дотепер у діяльності Ради не було. Відповідно до існуючих положень за прострочення виплат компенсацій передбачені штрафні санкції. Справа знімається з контролю, коли надходить інформація від заявника чи його адвоката, що справедливість, до якої він прагнув, відновлена. За виконання рішення Європейського Суду відповідає держава в цілому: своїм авторитетом, бюджетом, іншими можливими видатками. Саме тому багато держав прагнуть не доводити справу до судового рішення, а використовують можливості процедури дружнього врегулювання її. Слід зазначити, що раніше вся процедура розгляду справи в Європейському Суді тривала 5-6 років, ці терміни, можливо, будуть скорочені до 2-3 років.

На другому самміті Ради Європи в Страсбурзі в 1997 р. був прийнятий план дій, відповідно до якого кожна держава - учасник Європейської Конвенції для координації дій з Європейським судом призначає свого уповноваженого при Суді і формує його апарат. Уповноважений повинен, з одного боку, захищати інтереси держави від неправомірних вимог заявника, а з іншого боку - вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, прав і свобод людини і громадянина.