Культура восточных славян и Киевской Руси

1. Культура восточных славян и Киевской Руси

Население территории нынешней Украины не было этнически и культурно однородным на протяжении тысячелетий. Ее история — это история миграций и колонизаций. Но это никогда не приводило к полной смене населения, абсолютному разрушению его исторической памяти и культурного генофонда (совокупность генов — материальных носителей наследственности, — которые имеются у особей, составляющих данную популяцию). Этносы возникали и исчезали, возносились и приходили к упадку их политические образования, но культурное наследие хотя бы в какой-то своей части сохранялось и передавалось новому населению. Формирование этносов и их культур также тесно связано с географической средой. На протяжении тысячелетий Украина являлась контактным регионом, зоной противостояния и ассимиляции двух типов культур: оседлой и кочевой, земледельческой и скотоводческой. В V-III тысячелетии до н.э. — трипольская культура, чуть позже арийские народы (восточная ветвь индоевропейской языковой семьи. Существовали около 6 тысяч лет назад в районе Черного моря, или юг Украины, или Балтийский полуостров, или Восточная Турция. Более 5 тысяч лет назад начали распространяться на восток и запад, покорив почти всю Европу, среднюю Азию, Иран и Индию. В III-II тысячелетии до н.э. на территории Европы сформировались древние германские и итальянские народы, в том числе латины (первые римляне), позже балтославянские народы, из которых выделяется древневосточная соплеменность, разделявшаяся на восточных, западных и южных славян. В XV столетии формируется из восточных славян и украинская народность).

Преемниками древних Ариев на Украине выступают северо-иранские племена — кочевые киммерийцы, скифы, сарматы (1 тыс. до н.э.). С VIII столетия до н.э. в Причерноморье возникают греческие поселения.

С первого века н.э. на землях Украины появляются готы (передали праславянским племенам тип европейской семьи, элементы военной демократии). В IV веке с Забайкалья пришли гунны (хуну, поживающие в Монголии и Китае).

В V веке после распада державы гуннов началось движение славян. На протяжении VII-VIII веков славяне осваивают почти весь Балканский полуостров, Центральную и Восточную Европу. В IX-X у них формируются государства.

В 882 году возникает и Киевская Русь. Таким образом в процессе своего становления славяне контактировали с другими народами, которые в той или иной мере накладывали свой отпечаток на становление и той культуры.

Древнерусское государство, созданное русами (славянизированные скандинавы, финны, иранцы и тюрки) в момент создания не обладало еще идеологическим единством, отсутствовала официальная культура, централизованная организация религиозного культа, общая письменная традиция. Тем не менее этнокультурное и численное превосходство восточнославянских племен и принятие славянства привело к победе славянских начал в организации культурной, политической и общественной жизни Киевской Руси.

Хозяйственно-экономические, бытовые и семейно-родственные отношения, социальное устройство, религиозные взгляды представляют собой единый культурно-хозяйственный комплекс.

Принятие христианства — двоеверие и обрядоверие — усердное выполнение религиозных традиций, обрядов.

Введение христианства способствовало распространению на Руси письменности, книжной культуры, культуры чтения. И церковная и светская литература была византийской в болгарском переводе.

Развивалось устное народное творчество — воспевали Владимира Красное Солнышко и его богатырей Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алёшу Поповича.

В архитектуре преобладали деревянные постройки. Первое значительное каменное строение — Десятинная церковь (989-996). При Ярославе Мудром — ансамбль города Ярослава с Софийским собором (1037-1044) и др.

Скульптура представлена в декоре архитектурных деталей, изображении языческих богов.

Живопись — фресковая и иконопись. Мозаика использовалась только в значительных культовых сооружениях. Развивалось декоративно-прикладное искусство и художественное ремесло (металлопластика, ювелирное дело).

С 1240 года Киевская Русь вошла в состав Золотой Орды (империя протянулась от Китая до Европы) и её культурное развитие прекратилось.

В 1300-1309 кафедра митрополита Киевского и всея Руси перенесена во Владимир, затем в Москву. В 1340 году умирает последний галицко-волынский князь Болеслав-Юрий II (в 14 лет сел на престол, в 29 лет был отравлен).

К 1380 году политическая общность Руси развалилась, никто из бывших киевских правителей даже не принял участия в дележе галицко-волынских земель. Древнерусская земля была разделена на Русь Литовскую и Русь Московскую.

С середины XIV до середины XVII века украинская культура переживала литовско-польский период, на протяжении которого практически все земли Украины находились под властью Короны Польской и Великого княжества Литовского.

Культурное развитие этого периода определяет ряд особенностей:

1. Византийская (Греко-славянская), а  не римская традиция преобладали  в духовной и художественной  культуре.

2. Культура русинов не способна  создавать новое, вынуждена перейти  к усвоению достижений западноевропейских  народов.

3. Украинская народность и культура  формировались, не имея собственной  государственности и территориальной  целостности, лишенные государственного  протекционизма и защиты. Судьба  украинской культуры оказалась  зависимой от толерантности (терпение  к чужим мнениям, верованиям, поведению) государств, в пределах которых  находились украинские земли.

4. В этих условиях главным носителем  преемственности была православная  церковь и духовенство. Ответной  реакцией была защита православия, которая выходит далеко за  границы конфессиональной борьбы.

5. Важная роль в культурнотворческом  процессе (в условиях ассимиляции  украинской аристократии в польской  этнокультурной среде) принадлежит  мещанам, которые создавали православные  объединения — братства. Их деятельность  была близка западноевропейскому  реформационному движению. Они создавали (открывали) школы, больницы, типографии, библиотеки. Пытались очистить религиозную  жизнь от пышной обрядовости, хотели сделать её дешевой  и общедоступной.

6. Наконец, особая роль в культурной  жизни формирующейся народности  отводится казачеству. Оно выступает  защитником православия, берет под  свое покровительство храмы, искусство, просвещение (треть военной добычи).

Таким образом, без защиты собственного государства, при минимальном участии национальной аристократии, при критическом положении традиционной православной церкви, но при активном участии казаков, мещан, священников, мелкой шляхты формируется украинская культура.

2. Українська культура ХІV-ХVІІ століття

Тривале згасання Київської Русі – політичного і етнокультурного об’єднання східних слов’ян, на чолі якого стояв стольний Київ, а на місцях правили різні гілки династії Рюриковичів, розтягнулося більш ніж на століття з 1240-х по 1340-і роки. Економічна і політична дезінтеграція стародавньої Русі стала очевидною в роки володарювання Золотої Орди – західної околиці величезної Монгольської імперії, яка протягнулася від Китаю до Європи. Розпад єдиного руського духовного і церковного простору ознаменувався перенесенням в 1300–1309 рр. кафедри митрополита Київського і всія Русі до Владимира і далі – до Москви, а також створенням у 1303 р. окремої Галицької митрополії. У 1340 р. при загадкових обставинах помирає останній галицько-волинський князь, і претензії на його володіння висувають литовські князі, польський і угорський королі. Війни за ″галицький спадок″, що тривали до 1380-х рр., знаменують собою остаточний розвал політичної спільності Русі: ніхто з представників династії Рюриковичів – колись міцно спаяної ″княжої братії″ стародавньої Русі, не взяв участі в розподілі галицько-волинських земель.

З другої половини XIV до середини XVII ст. практично всі землі України опинилися під владою Корони Польської і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р. в Річ Посполиту. Усвідомлення самобутності і окремішності західно-руських земель (майбутньої України і Білорусії) і земель східно-руських (майбутньої Росії) загострилося завдяки політичній відособленості цих територій. Православне населення Польського королівства і Литовського князівства починає відчувати себе окремим етнокультурним цілим – ″русинами″, різко відмінними і від ″литви″ з ″ляхами″, що сповідували або язичество, або католицтво, і від православних ″московитів″, підданих великого князя Московського. Відокремлювання української і білоруської народностей відбувається дещо пізніше, чому сприяло виникнення в Нижньому Подніпров’ї козацтва, що надовго стало символом України.

Характерною ознакою національного розвитку пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу була приналежність етнічної самосвідомості виключно представникам вищих, привілейованих станів: князям і магнатам, шляхті, верхівці міщанства, духівництву.

У культурному розвитку українських земель у цей т. зв. литовсько-польський, період, мала місце низка особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція переважає в культурі, особливо духовній, художній. По-друге, культура русинів на довго виявляється не спроможною генерувати щось нове, виконуючи тільки консервативну, охоронну функцію. Руйнування соціокультурних структур Київської Русі, втрата темпів розвитку різних форм культурної творчості змушує перейти до масового засвоєння досягнень західноєвропейських народів. Монгольська навала, золотоординський режим, постійні прикордонні конфлікти з татарами знищують цілі пласти культури, особливо елітарної, затримуючи культурне творення. І тільки згодом культура українців, перебуваючи на межі православного і католицького світів, християнської і мусульманської цивілізацій, активно включається в діалог культур, завдяки чому значно збагачується, самобутньо відповідаючи на культурні виклики, кинуті сусідами. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури – руйнування князівської держави. М.Грушевський стверджував, що падіння державності не дозволяє нормально розвиватися українській культурі, підрізає її на самому корені.[7] Культура ″державних″, пануючих націй мала переваги перед недержавною культурою українців: остання відчувала зневагу і навіть утиски.

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичували культуру Київської Русі: православ’я, суспільний устрій, правові норми, писемність. Становище різко змінилося після Люблінської унії і переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569 р), що проводила доволі жорстку лінію щодо ″східних схизматиків″. З кінця XV ст. культура польського суспільства, що якраз перебувало у фазі розквіту аристократичної державності і знаменитих ″золотих шляхетських вольностей″, виконувала культуртрегерську, донорську функцію по відношенню до культур Східної Європи. Україна, таким чином, усупереч усім тяготам напівколоніального становища через польську державність зітнулася з культурним життям Європи, пізнала її досягнення і вплела їх у канву власних самобутніх традицій. У суперництві з українською культурою польська вигравала як тому, що була державною культурою, так і тому, що друга офіційна мова Польщі – латина – зближала її з динамічними католицькими і протестантськими культурами Заходу, а також відкривала багатющу спадщину античної традиції Риму. Українська ж культура опинилася в латинському морі, що накочується, оберненою у візантійську ретроспективу, в минуле. Стародавні візантійські джерела вичерпувалися (у 1453 р. внаслідок захоплення турками Константинополя була ліквідована Візантійська імперія, мала місце еміграція грецьких учених, письменників і художників до Італії або Московії), а нові не наповнювали українську культуру. Мало того, навіть грецька мова Візантії, яка могла дозволити повною мірою залучитися до античного коріння Еллади, на відміну від латини в Західній Європі, зовсім не була широко поширеною на православних землях Східної Європи. Знання грецької мови – прерогатива вузького прошарку церковних інтелектуалів.

У межах чужої держави, за умов полонізації і окатоличення аристократії православне духівництво перетворюється на одного з головних носіїв національної спадкоємності і ідентичності. На відміну від католицизму, православ’я не знало целібату – безшлюбності нижчого і середнього приходського духівництва. Завдяки цьому священицькі династії виявлялися здібними до вирішення завдань національної аристократії, що денаціоналізувалася. Церква і її служителі беруть на себе не тільки душпастирські функції, а також функції культурні і політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний – це русин, католик – поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна, вкрай небезпечна для держави, поляризація тільки і могла забезпечити збереження культурних традицій України-Русі, захищених тепер не потужністю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за рамки конфесійної боротьби. Православ’я стає стрижнем національно-культурного руху, об’єднуючи священиків, шляхту, міщан, козаків, навіть селян. Тому сплеск релігійно-культурного життя в Україні другої половини XVI − першої половини XVII ст. називають ″національно-культурним відродженням″.

Навіть українська (руська) аристократія (князі, магнати), що асимілюється в польському етнокультурної середовищі, часто в своїх діях апелює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще яскравіше релігійне забарвлення отримує культурна діяльність міського населення – міщан. Зацікавлене в ліквідації правової нерівності серед городян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання – братства. Ці православні общини увібрали в себе кращі традиції староруських братчин і організаційні елементи західноєвропейських цехів і гільдій. Початкові цілі братств – організація взаємодопомоги (спільні бенкети, весілля, похорони, відправлення релігійних обрядів, допомога вдовам і сиротам) – дуже скоро переросли в завдання загальнонаціонального масштабу. Найстарішим і авторитетнішим було Львівське Успенське братство, що отримало в 1585 р. від константинопольського патріарха релігійне самоврядування (ставропігію). На утриманні братства, в яке входило всього лише близько 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатині, Острозі, Галичі, Кам’янці-Подільському, Красноставі, Самборі, Києві, Луцьку, Немирові, Вінниці тощо. Навколо братств об’єднувалися учені, письменники, видавці, педагоги, політики. Братства підтримували зв’язки з багатьма культурними центрами України, Росії, Білорусії, Молдавії, Греції, Сирії. Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства прагнули очистити релігійне життя від пишної обрядовості, бажали зробити її ″дешевою″ і загальнодоступною. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів. Багато братств добивалися у Константинопольського патріарха ставропігії – звільнення від підлеглості в церковних питаннях місцевим єпископам. У другій половині XVII ст. діяльність братств згасає. Тільки у Львові і подекуди на західних землях братства збереглися до середини XVIII століття.