Встановлення договірних відносин між радянськими республіками на початку 20-х років

1. Встановлення договірних відносин між радянськими республіками на початку 20-х років

Зміни в державному ладі УРСР були пов'язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, військових зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.

Ще в середині 1919 р. партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік - оборони, економіка праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 був підписаний договір між РРФСР і УРСР про воєнний і господарському союзі. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомогою об'єднаних наркоматів, партійна влада активно втручалася у внутрішні та зовнішні справи України. Фактично, до початку 1921 р. оформилося унітарній держава - Росія, під владним впливом якої перебували України, Білорусія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частину державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яке не мало тільки одного - загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне «автономізовані» радянські республіки, тобто зрівняти їх правовий статус з автономними одиницями, які входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (передусім Україні та Грузії) Прагнули до більшої самостійності.

 Процес «автономізації» очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 р. на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути в цьому напрямку одночасно по партійної та державної лініях. У серпні 1922 р. була створена комісія політбюро ЦК РКП (б) для підготовки рішення про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками». Ним передбачалося входження національних республік до Російської Федерації на правах автономії. Знову-таки необхідно підкреслити, що Сталін своїм планом не придумував нічого нового, він лише організаційно оформив відносини між радянськими республіками, які склалися до цього часу, так як партія все зробила для того, щоб ці відносини не перевищували рівня автономних. «Автономізація» викликала протидію в партійних організаціях радянських республік, насамперед в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який у листі до політбюро обгрунтовував нову форму об'єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жовтневий пленум ЦК РКП (б) прийняв ленінський план об'єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за триступеневу систему центрального управління - єдині, об'єднані й автономні наркомати. Єдині наркомати мали неподільну владу на території всієї федерації, об'єднані здійснювали зв'язок по лінії центр - республіка. Статус автономних в республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про створення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республіках із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з'їзд.

Створення Союзу

30 грудня 1922 в Москві у приміщенні Великого театру відкрився I Всесоюзний з'їзд рад. Він прийняв рішення про створення Союзу РСР, затвердив Декларацію про створення СРСР і Союзний Договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки - РРФСР, УРСР, ЗРФСР і БРСР - утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. У систему центрального управління входили союзні, союзно-республіканські і республіканські наркомати. Був обраний Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотири голови ЦВК, від України - Г. Петровський.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи I з'їзду СРСР В. Ленін, відсторонений важкою хворобою від політичного життя, змінив свою точку зору щодо нового об'єднання. У листі «До питання про національності, або про« автономізацію »він негативно відгукнувся про створення СРСР і висловив жаль,« що не втрутився досить енергійно і досить різко в сумно відомий питання про автономізацію, який офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних республік ». У листі він запропонував знову повернутися до проблеми створення СРСР з тим, щоб зберегти союз тільки двох відомств - військового і дипломатичного, а у всіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Тепер важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію щодо нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації тривала в 1923 р., коли була створена спеціальна комісія для вироблення Конституції СРСР.

У процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася жорстока політична боротьба. Сталін і його прихильники намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Комісія при РНК УРСР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного Договору, який захищав суверенні права республік. Але надії на те, що центральне партійне керівництво прислухається до голосу Україні виявилися марними.

6 липня 1923 друга сесія ЦВК СРСР прийняли постанову про схвалення Основного Закону СРСР. Остаточне затвердження Конституції СРСР повинен був відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні II з'їзду Рад пройшли з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 Конституцію СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад СРСР.

За Конституцією УРСР 1919 р. Україна була унітарною державою. У 1924 р. волею більшовицької партії в її складі з'явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдовської території знаходилася під владою Румунії було вирішено розмістити цю державність на українській території. За переписом 1.926 р. 48,5% населення Молдавської АРСР становили українці і тільки 30,1% - молдавани. За вказівкою з Москви 29 липня 1924 ЦК КП (б) У прийняв рішення про створення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК «Про створення Автономної Молдавської РСР» від 12 жовтня 1924

19-23 квітня 1925 р. в м. Балта (нині районний центр Одеської області) пройшов I Всемолдавскіі з'їзд рад, який підтвердив проголошення Молдавської АРСР і прийняв Конституцію МАРСР. 10 травня 1925 IX Всеукраїнський з'їзд рад затвердив Молдавську АРСР у складі УРСР.

Проблема українського населення так званої Придністровської республіки, яка існує зараз, була закладена політикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АРСР включили райони, де, головним чином, проживали українці.

Створення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесло істотні зміни в структуру органів влади та управління УСРР

.

Якщо до 1929 р. індустріалізація відбувалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – по 45%. Ці плани явно були нереальними. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння економічної ситуації. Щорічний приріст промислової продукції щорічно складав 15,7%. Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової та сільського господарства.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні – з 2,4 до 6,6 млн тонн (фактично – 4,3 млн).

Поряд з цим “пролетарська” держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися і справжній ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у “світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період непу, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, тобто не за рахунок нових технологій, а шляхом будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Були збудовані “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського – 20,3%, місцевого – 9,9%. З середини 30-х років більш чітко виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Суттєво скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система управління економікою.

Масові репресії

Найтяжчим злочином Сталіна проти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 рр. З одного боку, голодомор був методом суцільної колективізації: за допомогою терору селян примусово загнали в колгоспи, ліквідували куркуля як клас, змусили селян працювати у суспільних господарства за допомогою голоду. З іншого боку, голодомор став методом політичного упокорення українців. Між переписами 1926-1939 рр. кількість українців скоротилася на 15 млн. людей, тоді як росіян і білорусів збільшилася. Під час голодомору припиняється політика українізації як в УРСР, так і на Кубані. Поряд з цим відбувається масове знищення національної інтелігенції. Партія побоювалася впливу інтелігенції на громадську свідомість. У 1929-1931 рр. в Україні було заарештовано 115 тис. осіб, 1932-1933 рр. – 199 тис., 1934-1936 рр. – 71 тис. осіб. 

Радянське керівництво тривалий час заперечувало факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити важко. Він майже знищив старе українське село з його багатими традиціями. Замість нього з’явилося колгоспне село.

Незважаючи на величезні жертви, голод не став останньою хвилею масового терору в Україні. У листопаді 1933 р. заарештували і відправили до табору Леся Курбаса. Згодом у Києві розстріляли 26 членів так званого Білогвардійського терористичного центру – українських письменників, діячів Центральної Ради. 1935 р. ДПУ “викрило” боротьбистську змову на чолі з М. Кулішем, шпигунську групу під керівництвом М. Зерова. У 1937 р., як заявляло ДПУ, в усіх українських містах існували троцькістські групи.

Тотальний терор торкнувся всіх категорій населення. Українська нація зазнала величезних демографічних втрат. За підрахунками М. Максудова, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927-1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн осіб. Репресій в Україні зазнали німецькі протестанти, єврейські колоністи, татари, греки, поляки. Занепадала українська національна культура, інтелектуальний потенціал нації. Посилилася економічна і політична залежність України від центру. Внаслідок репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної влади Сталіна. Незважаючи на прийняття Конституції УРСР 1937 р., якою гарантувалися широкі демократичні права і свободи, запроваджувалося загальне виборче право, її норми грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат.