Мислителі та ідеологія епохи просвітництва

  ЛЕКЦІЯ З ДИСЦИПЛІНИ «Інтелектуальна історія Європи»   

 

Тема: «Мислителі та ідеологія епохи просвітництва»

 

Мета: ознайомити з основними засадами  просвітницької ідеології; навчити студентів характеризувати Просвітництво як ідейний рух і літературну епоху, працювати з літературознавчими термінами; розвивати увагу та вміння слухати.

 

Завдання: формувати навчальні компетентності: уявлення про Просвітництво як ідейно - політичний рух, ідейно-естетичну добу, літературну епоху; розвивати комунікативну компетентність: уміння виступати з повідомленнями, формулювати власну думку та аргументовано доводити її; увагу та уміння слухати; удосконалювати знання з теми «Просвітництво»; виховувати віру в себе, в свої можливості та здібності.

 

Основні поняття:

Просвітництво - це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, — вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Абсолютизм - необмежена монархія, форма правління, за якої верховна влада повністю належить монархові (царю, імператору, королю).

Агностицизм - філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об’єктивного світу та його закономірностей.

Бароко (від італ. barocco - вигадливий, химерний) - один із провідних художніх стилів кінця XVI - середини XVIII ст. Виник в Італії, поступово поширився в інших країнах Європи та Латинській Америці. Мистецтву бароко властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефективних видовищ, поєднання ілюзорного та реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, світла та тіні.

Класицизм (від лат. classicus - взірцевий) - один з основних напрямів у європейській літературі й мистецтві XVII-XVIII ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.

Рококо (фр. гососо) - стиль, що набув розвитку в європейських пластичних мистецтвах першої половини XVIII ст. Рококо виник у Франції. Для цього стилю характерна декоративність, химерність та фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Відрізняється примхливо-вишуканим оздобленням інтер’єрів приміщень, манірністю образів. Напрям рококо відрізняється від стилю бароко в основному дрібнішими та складнішими формами, вигнутими й переплетеними лініями.

Романтизм (фр. romantisme) - художній метод, що склався наприкінці XVIII - на початку XIX ст. й поширився як напрям (течія) в літературі й мистецтві Європи та США. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв із сильним характером і пристрастями.

 

 

 

 

 

 

                                      ПЛАН ЛЕКЦІЇ

 

1. Передумови і витоки європейського Просвітництва
2. Основні риси епохи Просвітництва. Наука та її ідеали і норми
3. Політичні й філософські течії. Основні напрями мистецтва XVIII століття: стиль рококо, сентименталізм, класицизм
4. «Вік розуму» й сучасність

 

 

                                                ЛІТЕРАТУРА

 

1. Заїченко А. Г. «Філософія». / А. Г. Заїченко. – К., 1995 р. – 225 с.

2. Надольний І. Ф. «Філософія Просвітництва» / І. Ф. Надольний – К., 1998 р. – 145 с.

3. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. «Філософія. — третє, стереотипне» / Є. М. Причепій. – Київ : Академвидав, 2009 р. – 327 с.

4. Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. «Історія світової літератури» / В. М. Шейко – К.: Кондор, 2006 р. – 300 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

 

1. Передумови і витоки європейського Просвітництва

 

Епоха європейського Просвітництва займає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені видатним німецьким вченим В. Віндельбандом як століття між «славетною революцією» в Англії й Великою французькою революцією 1789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки — у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на грунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології й цивілізації.

Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, що почався за три століття в Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття «капіталізм», щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф. Бродель у своїй книзі «Матеріальні цивілізація, економіка і капіталізм XV—XVIII ст. ст.і наводить чудове визначення: «...економічний і соціальний лад, коли капітали — джерело прибутку — в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею». Вихідними компонентами капіталістичного розвитку є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємообумовлювали одне одного і були пов'язані зі структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також оточуючим природно-географічним середовищем (помірний пояс і диференційована родючість грунту).

У вхематичному вигляді комплекс факторів, що обумовили у кінцевому рахунку генезис капіталізму в Західній Європі, має такий вигляд. Децентралізація і плюралізм, притаманні західноєвропейському феодалізму і пов'язані з особливостями природно-географічного середовища форм, підтримували сталу тенденцію до ій стйтуалгзації диференційованих непірамідальних структур суспільства. Ця тенденція чітко проявляється у формуванні виключно європейської соціальної організації — станової монархії. Поліцентрична структура станової монархії, характеризована балансом окремих елементів, що створює передумови для переходу від традиційної розподільчої економічної політики до ринкового упорядження. У межах останнього торгівля і грошове господарство активізують технічний прогрес, перетворюючи його на нову, європейську традицію. Дійсно, накреслений механізм не зміг би успішно «працювати» без підключення суто європейських культурно-цивілізованих особливостей (християнства, насамперед протестантського духу, й античного спадку, зокрема рецепції римського права). Таким чином, у Західній Європі почав здійснюватися перехід від статичних, соціальних утворень до стабільних саморегульованих суспільних систем (капіталізм - саме така система), яким немає аналогів у попередній історії людства, включаючи й греко-римську.

Саме за умови невтримно зростаючої кризи феодалізму, на хвилі великого громадського піднесення виникає культура епохи Просвітництва. Витоки цієї культури спеціалісти цілком слушно вбачають у гуманістичній думці Відродження, у раціоналізмі Декарта, політичній філософії Локка, де «ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання...» (В. Віндельбанд), у англійському деїзмі, у досягненнях математики, природознавства і точних наук XVII ст.

Генезис Просвітництва знаходиться в центрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П. Ген у роботі «Просвітництво. Інтерпретація», яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. «передісторією Просвітництва». Ці чотири століття стали часом, коли було відновлено зв'язки з античною язичною філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період в основному релігійний, філософи настінно шукали «компромісну формулу», яка б дозволила поєднати «язичну філософію з християнськими віруваннями», «світськість і благочестя», «класику і християнство» (П. Гей). Треба відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології й культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відзнаки і специфіку проявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна більшість вчених поділяє думку про існування «єдиного Просвітництва».

Європейське Просвітництво — історично конкретний комплекс ідей, що склався до певної системи культури. Так, у порівнянні з Відродженням, Просвітництво означає глибокий переворот не тільки в умах відносно вузького кола ідеологів, але й у свідомості великої маси людей, котрі, за словами Канта, вийшли «зі стану свого неповноліття» і були захоплені зливою нових ідей, що призвело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець «Енциклопедичного журналу» П. Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого розповсюдження знань.

 

2.  Основні риси епохи Просвітництва. Наука та її ідеали і норми

 

Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природній, закономірній ході подій). Деїзм як вчення вільнодумства відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму й християнської церкви, за свободу совісті та звільнення науки й філософії від опіки церкви. Представники деїзму (Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толаїд у Англії, Франклін і Джефферсон у Америці та інші просвітителі) іронічно ставилися до притаманних християнству відкриття і віддання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, виявляється прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й вивести її з природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи прн відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму., котрий виявлявся в осудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим розповсюдження космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції. У результаті скасування Нантського едикту стався значний відтік інтелектуальних і фінансових сил нації на межі Французького королівства, бо гугенотам ие гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєспроможиості патріотичного почуття; при конфесіональних погромах (в усякому разі й у французів) національна належність ие бралася до уваги. Патріотизм втратив своє значення в державному житті, «отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом, її важко назвати власне французькою... тоді за ідеал правила скоріш абстрактна людина, та аж ніяк не батьківщина» (Е. Фаге).

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана «науковість». Зрозуміло, певний «науковий дух» виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес в галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої є геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку XVIII ст. природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст. у порівнянні з науковими поколіннями, що передували їм — ясне переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. «Це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки, — підкреслює В. І. Вернадський, — яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією». Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, у ній вперше на історичну арену вийшов самостійний і цільний науковий світогляд.

По-четверте, з «науковим духом» пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів «філософів», насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Тут напрошується порівняння Євангелія від Іоанна з дійсною суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося лише до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, Що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм — основоположна риса культури епохи Просвітництва, природно, що просвітителям притаманний «раціоналістичний індивідуалізм», який нерозривно пов'язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє — від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що розповсюдилося Європою  - від Петербурга до Кадісу.

По-п'яте, визначального рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, що тісно переплітається з поняттям «розуму». Тут треба врахувати зміну тлумачення «розуму» - до середини XVII ст. розум сприймався філософами як «частина душі», після Локка стає скоріше «процесом мислення», одночасно набуваючи функції діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію «віри в прогрес через розум», яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства знаходиться у прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільотена продемонстрував суспільній свідомості найпрямолінійніший прогрес, що досить сумнівна річ.