Укладення та зміст інвестиційного договору

     1.4. Класифікація інвестиційних договорів

     Інвестиційні  договори різноманітні, що обумовлює необхідність їхньої класифікації.

     Залежно від кількості сторін та співвідношення прав і обов’язків кожної зі сторін інвестиційного договору розрізняють  двосторонні та багатосторонні договори. У двосторонніх договорах сторони взаємно беруть на себе конкретні зобов’язання. У випадках, коли в договорі беруть участь три і більше учасники, зміст такого договору становлять взаємні права та обов’язки сторін, а сам договір вважається багатостороннім.

     Наступним критерієм класифікації є оплатний чи безоплатний характер інвестиційних договір. Так, за критерієм оплатності розрізняються:

     1) оплатні інвестиційні договори, які мають місце за умови,  якщо інвестиції здійснюються  з метою отримання прибутку, однак  цей прибуток може не залежати  безпосередньо від результатів дій контрагентів (як це має місце при здійсненні спільної підприємницької діяльності, коли інвестор отримує зустрічне матеріальне задоволення не безпосередньо від свого партнера, а від здійснення інвестицій);

     2) безоплатні інвестиційні договори, які мають місце за умови, якщо досягається певний соціальний ефект.

     За  часом виконання розрізняються:

     1) інвестиційні договори з одноразовим виконанням, які передбачають їх виконання шляхом здійснення однієї дії впродовж короткого проміжку часу;

     2) інвестиційні договори зтривалим  виконанням, які передбачають їх  виконання впродовж тривалого часу.

     За  економічним змістом та юридичними ознаками розрізняють такі види інвестиційних  договорів:

     1) договори про передання майна  у власність, повне господарське відання або оперативне управлінняз метою здійснення інвестиційної діяльності;

     2) договори про передання майна  у користування з метою здійснення  інвестицій;

     3) договори про передання майнових  прав;

     4) договори про спільну підприємницьку  діяльність;

     5) договори про виробничу кооперацію;

     6) договори, спрямовані на придбання  майна у власність або майнових  прав з метою інвестиційної  діяльності;

     7) договори про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної  власності з метою інвестиційної  діяльності;

     8) договори на придбання майна  у користування з метою інвестиційної  діяльності;

     9) договори про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних  прав;

     10) договори підряду на виконання  проектно-вишукувальних, будівельних  та пов’язаних з ними робіт;

     11) договори концесії;

     12) договори про розподіл продукції.

     Заслуговує  на увагу запропонований в юридичній  літературі поділ інвестиційних  договорів на мінові та ризикові. До ризикових відносяться договори, які відрізняються тим, що за метою та наміром кінцевий результат договору, матеріальна його цінність поставлені в залежність від невідомої, випадкової або ймовірної події. Але, враховуючи те, що в інвестиційному договорі існує розрив у часі між моментом укладення договору та моментом його виконання, тобто досягненням його мети, а також характер самої мети, пов'язаної в основному з отриманням прибутку, то такий договір слід віднести до ризикового.

     Залежно від того, хто виступає інвестором, виділяються інвестиційні договори на державне інвестування, іноземне інвестування та інвестування національним суб'єктом.

     За  матеріальним об'єктом (видом інвестиції) інвестиційні договори поділяються  на: інвестиційні договори на інвестування майна, що належить інвестору на праві  власності; інвестиційні договори на інвестування майнових прав; інвестиційні договори на інвестування прав інтелектуальної власності. За юридичним об’єктом або формою інвестування, якій вони відповідають, виділяються: інвестиційні договори, спрямовані на придбання у власність рухомого і нерухомого майна з метою здійснення підприємницької діяльності; інвестиційні договори, спрямовані на придбання інших майнових прав: корпоративних, прав на користування землею та природними ресурсами, права інтелектуальної власності тощо; інвестиційні договори, спрямовані на заснування юридичної особи для реалізації інвестицій з метою отримання прибутку. Залежно від ступеня ризику розрізняють: інвестиційні договори з середнім ступенем ризику; інвестиційні договори з високим ступенем ризику; інвестиційні договори авантюрні (спекулятивні) щодо купівлі акцій.

     За  напрямом інвестиційної діяльності виділяються:

     1) галузеві інвестиційні договори;

     2) регіональні інвестиційні договори;

     3) мегаполісні (спеціальні) інвестиційні  договори (у вільній економічній  зоні та зоні зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності).

     Наявність в теорії різнопланових класифікацій інвестиційних договорів є позитивним явищем, оскільки сприяє поглибленому аналізу даного інституту.  
 
 
 

Укладення та зміст інвестиційного договору

2.1. Учасники інвестиційних  відносин

     Сторонами договорів інвестиційного характеру  в переважній більшості виступають суб’єкти інвестиційної діяльності.

     Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України “Про інвестиційну діяльність” суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

     Закон України “Про режим іноземного інвестування”  визначає суб’єктів іноземної інвестиційної  діяльності – іноземних інвесторів як суб’єктів, що проводять інвестиційну діяльність на території України.

     В юридичній літературі виділяють  наступних учасників інвестиційної діяльності:

     1) виконавці – суб'єкти господарювання, що здійснюють практичні дії  щодо реалізації інвестицій. Наприклад,  проектні, будівельні, впроваджувальні  та інші організації, що виконують  роботи, виготовляють продукцію,  надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій;

      2) банки та інші фінансові структури,  що надають кошти для вкладення  інвестицій;

     3) інвестиційні інститути, серед  яких чільне місце посідають  інвестиційні фонди та інвестиційні  компанії, довірчі товариства (виконують роль фінансових посередників на ринку інвестицій);

     4) органи державного, регіонального,  галузевого, міжгалузевого тощо  господарського управління (міністерства  та відомства, виконкоми місцевих  рад народних депутатів, господарські  об'єднання тощо);

     5) органи державного регулювання  в сфері інвестиційної діяльності.

     В інвестиційному процесі прямо чи опосередковано приймають участь декілька осіб, інтереси яких можуть не завжди співпадати, а саме:

     1) дрібні інвестори, в основному  фізичні особи і в першу  чергу громадяни України, які  заінтересовані в отриманні від  своїх вкладень реальних прибутків  (дивідендів, відсотків) у найбільш  оптимальні строки;

     2) великі інвестори, які заінтересовані  вкласти свої кошти, в тому числі акумульовані кошти дрібних інвесторів, в реальні та ґарантовані інвестиційні проекти, мати контроль за діяльністю підприємницьких структур, що інвестуються, отримати ті ж прибутки, за їх рахунок профінансувати свої управлінські витрати та розрахуватись з його вкладниками, а також мати і інші інтереси: створення свого іміджу, власна виробнича діяльність, представницькі витрати тощо;

     3) учасники інвестиційного процесу,  що заінтересовані отримати по  можливості більшу частку здійснюваних інвестицій і тому можуть завищувати ціни на виконані роботи чи надані послуги;

     4) трудові колективи підприємницьких  структур, які інвестуються і  прагнуть отримати прибуток шляхом  високих зарплат та соціальних  витрат;

     5) адміністрація (менеджери), які здійснюють регулювання фінансових потоків і заінтересовані в тому, щоб вкладені інвестиції довгий час знаходились в їх розпорядженні, а також в направленні отриманого прибутку на реінвестування. Вони можуть мати і корисливі інтереси: невиправдані заробітні платні, високі премії, невиправдані відрядження, нераціональне використання матеріальних та інших ресурсів;

     6) посередницькі структури, що обслуговують  інвестиційний процес, наприклад  незалежні реєстратори, на послуги  яких витрачається частина отриманого прибутку .

     При цьому Закон “Про інвестиційну діяльність”  умовно поділяє суб’єктів інвестиційної  діяльності на дві категорії: інвесторів та учасників інвестиційної діяльності. Закон по суті не розділяє сторін, тим самим наділяючи самих суб’єктів правом самостійно визначити, хто із них є інвестором та якого виду інвестиції заплановано отримати або надати, і відповідно, якими будуть взаємні зобов’язання сторін для досягнення належного результату та якою буде відповідальність кожної сторони, якщо вчинилися дії, що суперечать її компетенції.

     В даному контексті варто зауважити, що недоліком інвестиційного законодавства  є відсутність терміну для  позначення сторони, яка приймає  інвестиції. Зрештою, можливо й відсутня особлива необхідність в законодавчому  закріпленні даного поняття, оскільки всі нормативно-правові акти, які регулюють види інвестиційного договору, використовують її найменування, виходячи з виду відносин.

     Згідно  зі ст. 1 Закону “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестори  – це суб’єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, а саме: юридичні особи, створені у відповідності не з українським законодавством; фізичні особи – іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені в дієздатності; іноземні держави, а також міжнародні організації, інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності. З аналізу положення ст. 1 вказаного закону, доцільно наголосити на тому, що складається враження відсутності в суб’єктному переліку іноземних інвесторів фізичних осіб – громадян України, які не мають постійного місця проживання на території України. Таким чином, іноземним інвестором виступає фізична, юридична особа або держава, які мають постійне місце знаходження (проживання) за межами території України та приймають рішення про переміщення вільних або залучених коштів в економіку України . Інвестори – це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування, визначають порядок використання інвестицій та контролюють цільовий характер їх використання.

     Залежно від виду інвестицій розрізняють  портфельних, фінансових та стратегічних інвесторів, а також національних (українських) та іноземних інвесторів.

     Дієздатність  фізичних осіб розрізняється за обсягом залежно від віку та рішення суду при визнання фізичної особи повністю дієздатною, обмежено дієздатною, недієздатною. Самостійно вирішувати питання про участь в інвестиційній діяльності в якості інвестора може тільки повністю дієздатна особа – по досягненню 18-річного віку – і з 14-річного віку, якщо неповнолітній розпоряджається своїми доходами. Якщо ж неповнолітній не має своїх доходів, то він може виступати інвестором тільки за наявності письмового дозволу своїх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Обмежено дієздатна фізична особа може бути інвестором тільки за наявності згоди своїх піклувальників, оскільки вчинення ними правочинів, які не відносяться до дрібних побутових, можливе тільки за згодою піклувальника, а до таких правочинів відноситься інвестиційний договір. Крім фізичних осіб, інвесторами можуть виступати юридичні особи. При цьому необхідно зауважити, що інвестором можуть бути не тільки підприємницькі організації, але й непідприємницькі. Це твердження випливає з цілей інвестування, які можуть полягати як в отриманні прибутку, так і носити інший соціально корисний характер. Непідприємницькі організації за загальним правилом можуть здійснювати інвестування з метою отримання прибутку у випадку, якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.