Правовий статус сторін в цивільному процесі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 08 Марта 2016 в 10:58, курсовая работа

Описание работы

Метою курсової роботи є систематизація, закріплення та поглиблення теоретичних і практичних навиків аналізу та узагальнення, здобутих під час вивчення профільної дисципліни, а також вміння застосувати їх при вирішенні теоретичних чи прикладних проблем.
Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:
здійснення аналізу участі сторін у цивільному судочинстві;
узагальнення та поглиблення теоретичних засад щодо прав та обов’язків сторін у цивільного судочинства.

Файлы: 1 файл

курсова.docx

— 93.77 Кб (Скачать файл)

Наступним спеціальним правом відповідача є право подати заперечення проти позову. Воно полягає у тому, що відповідач після отримання копії ухвали про відкриття провадження у цивільній справі спираючись на наявні у нього докази має право подавати письмові заперечення проти позову.

Подання письмового заперечення є правом відповідача, а тому він сам визначає подавати його чи ні і ніхто не може його зобов’язати вчинити дану дію.

Дане право відповідача є невичерпним, а тому він може його використовувати декілька разів незалежно від того на якому етапі знаходиться розгляд справи.

Подання заперечення виступає, як певна форма захисту відповідачем від позову. Подання заперечень тягне за собою обов’язок суду встановити характер спірних правовідносин, матеріальну основу, яка їх регулює, факти які підлягають доказуванню та факти які лежать в основі позовної заяви.

Підставами за яких відповідач може подати заперечення проти позову є: незаконність та необґрунтованість вимог позивача; не уповноваженість позивача правом на звернення до суду; ті інші підстави в залежності від специфіки спірних правовідносин.

Крім загальних та спеціальних прав, якими наділені позивач і відповідач, існує також їх взаємне право, які випливають із їх процесуального статусу, це право на укладання мирової угоди.

Сутність даного права полягає у тому, що на будь-якому етапі цивільного судочинства, сторони шляхом взаємних поступок та компромісів доходять згоди щодо спірних правовідносин, внаслідок чого укладають мирову угоду. Мирова угода укладена між сторонами не повинна торкатися прав та обов’язків інших осіб. Якщо у провадженні присутня третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, то мирова угода укладається з її обов’язковою участю. Отже виходячи із вищевикладеного можна зробити висновок, що Мирова угода — це двосторонній договір, спрямований на закриття провадження у справі, оскільки сторони зробили взаємні поступки і наново визначили свої права й обов'язки щодо спірного правовідношення.24

Мирова угода не повинна обмежувати в правах інших осіб, а також не повинна нав’язувати цим особам додаткових обов’язків. Предметом мирової угоди є врегулювання спору, який розглядається в суді. Тому домовленість сторін не повинна виходити за межі предмету позову. В мировій угоді не допускається врегулювання питань, які не пов‘язані зі предметом спору.25

Часові межі для мирової угоди між сторонами не встановлюються так, як укладання мирової угоди передбачено і Законом України «Про виконавче провадження». В даному випадку мирова угода обов’язково повинна бути затверджена судом.26

 

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОБОВ’ЯЗКИ

СТОРІН ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

Цивільно-процесуальний обов’язок це – встановлена законодавством міра належної поведінки особи, під час захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів.

Провідною ознакою, яка характеризує цивільне процесуальне право кожного із суб’єктів цивільного процесу, є його тісний органічний зв’язок з процесуальними обов’язками осіб, які наділені правами сторони. Для належного здійснення прав та запобігання їх зловживанню процесуальний закон встановлює порядок, способи і межі їх реалізації, зводячи їх тим самим в ранг процесуальних обов’язків.

Сторони цивільного судочинства наділені значним обсягом обов’язків, значення яких полягає у забезпеченні виконання завдання цивільного судочинства, а саме справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави.

Отже, процесуальні обов’язки, як і права за своїм суб’єктним складом поділяються на:

  • загальні – тобто, ті які є обов’язковими для кожної зі сторін цивільного судочинства;
  • спеціальні – тобто, ті які притаманні лише позивачу або лише відповідачу.

Так, до загальних обов’язків сторін цивільного процесу належать такі обов’язки:

  1. що для підтвердження своїх вимог і заперечень сторони зобов’язані надавати всі наявні їм докази до початку розгляду справи по суті, або під час попереднього судового засідання, якщо воно проводилося. На законодавчому рівні це виступає певним обмеженням строку подачі доказів. За ігнорування цього обов’язку до сторін застосовується відповідальність, яка проявляється у вигляді не прийняття даних доказів судом, якщо сторона не доведе, що докази було подано несвоєчасно з поважних причин.
  2. добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов’язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов’язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Під недобросовісним використанням своїх процесуальних обов’язків слід розуміти: заявлення численних необґрунтованих відводів суддям; нез’явлення представників сторін судового процесу в судові засідання без поважних причин та взагалі без повідомлення причин; подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК; подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом певних процесуальних дій; подання апеляційних та касаційних скарг на судові ухвали, які не можуть бути оскаржені в такому порядку; одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, тощо. Подібна практика застосовується стороною для затягування судового процесу. Однак вона також порушує права інших учасників цивільного провадження та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.27

  1. повідомляти суд про можливих третіх осіб. Третіми особами називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену сторонами цивільну справу в суді для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Треті особи заінтересовані в результатах розгляду справи як і сторони. На правове становище третіх осіб можуть вплинути наслідки розгляду спірної справи судом між сторонами. Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий характер полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї – пред'явити до третьої особи позов за правом регресу. Процесуально-правовий характер полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе рішення. Спір, який розглядається судом, може тою чи іншою мірою торкатися інтересів інших осіб, бути пов'язаний з правовідносинами, суб'єктом яких є особа, котра не бере участі в спорі. Тому рішення суду може торкатися її матеріальних прав і обов'язків, вплинути на них чи призвести до такого становища, за якого вони виявляться фактично порушеними.28
  2. сторін, які бере участь у справі, повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місце знаходження під час провадження справи. Значення даного обов’язку полягає у тому, що у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місця знаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою не проживає або не знаходиться, а тому відповідальністю в даному випадку для позивача буде залишення заяви без розгляду, а для відповідача винесення заочного рішення.

Спеціальні процесуальні обов’язки позивача, які проявляються через його цивільно-правовий статус є:

  • обов’язок визначення учасників ймовірних спірних правовідносин (відповідача). Індивідуальна ознака обов’язку, яка характеризує статус позивача, полягає у виконанні його дії (як правило у письмовій формі), спрямованої на визначення, вказування, причетність конкретного суб’єкта до предмета спору. Оскільки в контексті потенційного спору, що виник, виключно позивачу належить право формування переліку винних (причетних) осіб до порушеного, оспорюваного права, свободи чи інтересу і не може належати ні відповідачу, ні третій особі з позиції обумовленої індивідуальним поглядом позивача на спір про право;
  • обов’язок визначення (вибору) способу захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, свободи чи інтересу. Оскільки спосіб захисту вважається категорією матеріального права то приналежність такого обов’язку до статусу позивача обумовлюється тим, що, власне, тільки цьому суб’єкту в зв’язку із необхідністю захисту своїх прав належить право вибору даного способу і його закріплення через відповідну процесуальну форму (у певний спосіб визнання права власності, відшкодування певних збитків, визнання незаконним дій, рішень органів державної влади тощо;
  • обов’язок визначення (вибору) виду судочинства (в широкому розумінні), у нашому випадку — позовного провадження. Індивідуальна ознака обов’язку, яка характеризує статус позивача (яка виокремлюється об’єктом та суб’єктивною стороною обов’язку), — право вибору, надане процесуальним законом, якого позивач зобов’язаний дотриматися, адже інші учасники процесу не уповноважені законом за позивача вирішувати питання виду судочинства;
  • обов’язок підтримання та відстоювання позиції за заявленим змістом позовних вимог щодо ймовірно порушеного, оспореного чи невизнаного суб’єктивного матеріального права, свободи чи інтересу (ч. 3 ст. 130, ч. 1 ст. 173, ч. 2 ст. 193 ЦПК України). Індивідуальна ознака обов’язку, що характеризує статус позивача (об’єкт та суб’єктивна сторона обов’язку), — постійне продукування дій (бездіяльності), спрямованих на вказівку на наявний факт порушення, оспорення та невизнання прав, свобод та інтересів позивача;
  • у випадку пред’явлення позову до неналежного відповідача, клопотати перед судом про його заміну (ч. 1 ст. 33 ЦПК України), — статусний обов’язок видається тому, що виключно позивач (за виключенням суду), може його реалізувати, йому належить таке право за природою конструкції цієї цивільної процесуальної норми, а індивідуальна ознака обов’язку, що характеризує статус позивача (об’єкт та суб’єктивна сторона обов’язку), виокремлюється із необхідності вчинення дій, спрямованих задля усунення підстав у відмові в задоволенні позову через очевидну невинуватість попередньо визначеного відповідача;
  • обов’язок збільшити або зменшити розмір позовних вимог. З огляду на формулювання законодавця у необхідності добросовісного користування своїми процесуальними правами та обов’язками, обов’язок щодо зменшення чи збільшення позовних вимог слід визнавати статусним із прив’язкою до добросовісного виконання обов’язків. І хоча вимога законодавця щодо добросовісності стосується фактично будь-якого обов’язку і повинна застосовуватися у прив’язці до таких, однак саме приналежність права на збільшення чи зменшення позовних вимог зумовлює подбати у спосіб як недопущення зловживання правом на звернення, так і усунення неналежних позивачу умов на задоволення позову, тобто — виключення фіктивності, неналежності порушеного, оскарженого чи невизнаного права.

Щодо відповідача, як учасника цивільного процесу теж можна виділити певні обов’язки, які закріплені безпосередньо за ним та характеризують його процесуальний статус, ними є:

  • обов’язок ведення процесуальної діяльності, спрямованої на доведення заперечень проти позову (спростування наявності його вини у пред’явленому позові) або у створенні можливих перешкод для винесення судом рішення про задоволення позову. Індивідуальна ознака обов’язку, що характеризує процесуальний статус відповідача, полягає у виконанні дій, зорієнтованих на подачу контраргументів про спростування причетності до спору, що виник та визнання або невизнання позову;29
  • обов’язок нести відповідальність за позовними вимогами, що пред’явлені позивачем, в межах та за обставин, визначених процесуальним законом. Статусним визначається такий обов’язок саме тому, що тільки відповідач причетний до об’єкта цивільного процесуального правопорушення, зумовлених порушенням інтересів, благ, а також соціальних цінностей (тобто порушення відносин у зв’язку із здійсненням судом діяльності для реалізації задач цивільного судочинства), зазначених у позові.

 

ВИСНОВОК

Підводячи підсумок попередньо викладеного варто відзначити, що цивільний процес, за загальним правилом, розпочинається з виникненням спору між учасниками матеріально-правових відносин, та подання однією із сторін спору позовної заяви про порушення її прав, законних інтересів чи свобод. Такими учасниками в цивільному процесі виступають сторони. Сторонами в цивільному процесі визнаються особи, між якими виник матеріально-правовий спір, та які звернулися до суду для його вирішення і суд виніс ухвалу про відкриття провадження у справі. А вже з моменту відкриття провадження у справі сторони набувають відповідного процесуального становища позивача або відповідача.

Позивач – це особа, права, якої було порушено, оспорено або не визнано, на її суб’єктивну думку, та яка шляхом подання позовної заяви ініціювала розгляд даної справи в порядку позовного цивільного судочинства.

Відповідач – це особа, яку позивач притягує до участі у цивільному процесі шляхом зазначення у позовній заяві на неї, як на порушника своїх прав, свобод та законних інтересів.

Сторони відповідно до законодавства наділяються рівними процесуальними правами та обов’язками, що забезпечує в повній мірі реалізацію такої засади цивільного процесу, як змагальність сторін.

Цивільно-процесуальні права сторін визначаються, як міра можливої їх поведінки під час розгляду справи в порядку позовного цивільного судочинства, які встановлюється і забезпечуються нормами Конституції, Цивільного процесуального кодексу та дають можливість вимагати певних дій від суду.

Цивільно-процесуальний обов’язки сторін це – встановлена законодавством міра належної поведінки особи, під час захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів.

Під час написання курсової роботи було виявлено, що як права так і обов’язки поділяються на загальні, тобто ті, що поширюються на кожну із сторін цивільного процесу, так і спеціальні, які належать окремо стороні в залежності від її процесуального статусу.

В процесі написання курсової роботи було встановлено, що позивач та відповідач мають деякі взаємні права один перед одним, зокрема праву позивача на пред’явлення позову відповідає право відповідача на подання заперечення проти позову а також на пред’явлення до позивача зустрічного позову з метою захисту своїх прав.

При написанні курсової роботи мною було досягнуто мети, яка ставилася, а саме систематизовано літературний матеріал щодо прав та обов’язків сторін цивільного процесу, проаналізовано та узагальнено думки науковців з цього приводу та виконано всі завдання, які було покладено в основу зазначеної теми курсової роботи.

В процесі написання курсової роботи, було виконано поставлені завдання, а саме:

  • здійснено аналіз, щодо участі сторін у цивільному судочинстві на основі нормативно-правових актів та думок науковців та визначено, що права та обов’язки сторін є взаємозалежними відповідно, праву позивача в більшості випадків відповідає обов’язок відповідача та навпаки.

Але існують і права та обов’язки які в однаковій мірі впливають на правове становища, як позивача так і відповідача. виражають їх процесуальну природу та не допускають будь-яких обмежень збоку інших осіб, а також збоку суду.

  • узагальнено та засвоєно теоретичні засади щодо прав та обов’язків сторін у цивільному процесі, які відіграють важливу роль під час їх реалізації на практиці та закріплюють процесуальні можливості сторін для використання тих чи інших прийомів спрямованих на доведення тих обставин на які вони спираються.

Тема розглянутої мною курсової роботи має принципове значення на практиці, так як в першу чергу саме за допомогою наданих особі прав та обов’язків вона може реалізувати своє конституційне право на звернення до суду за захистом. Внаслідок чого в самому процесі за допомогою знання процесуальних прав та обов’язків особа може вчиняти будь-які процесуальні дії, що не суперечать законодавству, а також вимагати інших учасників, зокрема від суду, вчинити певні дії для захисту її прав, свобод та законних інтересів.

Информация о работе Правовий статус сторін в цивільному процесі