Проблеми формування сучасної української еліти

Реферат на тему:

Проблеми формування сучасної української еліти

Проблема еліти – важлива складова суспільно-політичного процесу. На запитання, хто є суб’єктом історії, можна дати узагальнену відповідь: люди. Проте не всі люди однаково “суб’єкти”. Хтось проявляє себе справжнім громадянином-державотворцем, хтось пасивний, інший виступає не рушієм, а гальмом соціального прогресу. Різні люди, різні сегменти суспільства володіють і різним рівнем державницької свідомості. Бути взірцем патріотизму, мати високу громадянську позицію покликані усі громадяни. Однак найперше такі риси мають бути притаманні національній еліті.

Проблема еліти тісно пов’язана з проблемою поділу праці в суспільстві, елементом якого є диференціація суспільства на керівників і підлеглих. Це до певної міри корелюється з біологічною, психологічною тощо різницею між людьми. Продуктивна ідея спадає на думку мислячій людині і лише потім вона може оволодіти розумом більшості. Про таку людину говорять як про елітарну особистість, індивідуальність.

Розвиток людської індивідуальності, творчої потенції людей у суспільстві сфокусовані у певних групах громадян – еліті. Вона й виступає важливим інструментом прогресу, каталізатором нації на її прогресивний розвиток.

Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості для найобдарованіших особистостей пробитися в еліту. Вона спостерігається і в наш час. Але тепер склалася ще одна передумова: наявність грошей та влади, що з особливою силою проявляється у наш час, в епоху інформаційного суспільства. Ще гостріше ця передумова окреслюється в перехідних суспільствах, що й спостерігаємо в процесі державотворення в Україні.

Система влади формує мотиви, якими користується політична еліта, що прагне оволодіти владою. Якщо влада буде сконцентрована в одних руках, то навіть у “ангела” можуть вирости “роги” – так часто говорять в народі. Тому тільки розумний перерозподіл владних повноважень між усіма гілками влади (законодавчою, виконавчою і судовою) забезпечить демократичний розвиток країни. Причому треба зауважити, що перерозподіл повноважень не повинен підганятися під конкретну особу, бо тут теж з’являються проблеми: чим більше владних повноважень, тим більше виникє спокус для звуження громадянської свідомості. Тому дуже важливо високій посадовій особі обирати команду, яка б не вела до цього негативу. Як засвідчує історія, в команді лідера мають бути професіонали, котрі є не тільки однодумцями, але й опозиціонерами. Тоді створюється рівновага сил, що убезпечує від потрапляння “на манівці”.

“На даний час зміна системи влади – основа об’єднання політичної еліти,” – так вважає народний депутат О. Мороз [5, с. 10]. На нашу думку, краще живеться людям в суспільстві не тоді, коли часто змінюється влада, а коли влада формується з професійної, законослухняної та патріотично налаштованої еліти, якій притаманні державницька психологія та сучасне, громадянське мислення, і яка здатна бути відповідальною за життя народу та імідж держави у світі.

Роль еліти особливо зростає в перехідні періоди розвитку суспільств, бо саме вона повинна визначити відповіді на виклики, поставлені проблемним часом на шляху до демократії. Що стосується, зокрема, й України на нинішньому етапі державотворення.

Якщо взяти загальні критерії поділу еліти, то можемо прагматично поділити її на ту, що “керує”, і на ту, що “гідна керувати”, але її не допускають до влади. Так є в Україні, і так буде доти, доки не стануть законослухняними і уряд, і депутати, і громадяни.

За дванадцять років незалежності Україна досягла певних успіхів, отже маємо не лише негативи, і про це маємо пам’ятати і прагнути примножувати здобутки. Ухвалена 28 червня 1996 року Конституція України засвідчила законність функціонування нашої держави. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенність і недоторканність її кордонів визнані світовою спільнотою. Україна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об’єднань, організацій. У нас відбувається трансформація економіки на ринкових засадах, утворився клас буржуазії, утверджуються принципи і норми громадянського суспільства, процес творення якого розпочався.

Головний виклик незворотності трансформаційних процесів гніздиться всередині українського суспільства. І шукати відповідь на нього повинна наша політична та управлінська еліта спільно з усіма громадяни держави. Не варто сподіватися, що хтось – Росія, США, Євросоз – побудують нам демократичну державу. Ніколи! Це справа нашого народу, нашої еліти. Саме вони повинні подбати, щоб наші діти й онуки були державницьким народом. Ми так довго йшли до себе!

Українське суспільство понад 350 років було бездержавним. Кілька поколінь не знали, що таке демократичні традиції, культура ринкових відносин, економічна культура, культура власності, правова і політична культура, почуття громадянськості тощо. Суспільство ще й досі затуркане психологією меншовартості, психологією раба. Більша частина сучасної української політичної та управлінської еліти серйозно переймається лише особистим та клановим збагаченням. “Верхи” до певної міри консервують наше суспільство, стримують інноваційні процеси. Адже інновації творить науково-освітянська еліта, яка в Україні не пошанована, ледь виживає. Затримка ж інновацій – це шлях на задвірки цивілізації. За даними опитувань Центру ім. О. Разумкова, наприклад, на запитання “Наскільки сильно впливають на прийняття рішень правлячою елітою України такі особи та інститути?”, експерти дали відповіді, наведені в таблиці 1.

Таблиця 1

(% опитаних експертів)

Як видно з таблиці 1, значний вплив на прийняття рішень нашою правлячою елітою мають керівники найбільших фінансово-промислових груп (олігархи) – 80,7 %; Росія в особі її керівництва та бізнес-структур – 31,3 %; США (також в особі їх керівництва і бізнес-структур) – 25 %; силові структури – 22,1 %; політичні партії – 17,2 %. Впливовість 0,7 % представників наукової і творчої інтелігенції – це велика тривога для суспільства, “олігархів”, правлячої еліти. Бо мине якийсь час, і за таких умов України як суверенної держави зі своїм “Я” може не стати. Невже уроки історії нічому не вчать? Чому не робити відповідних висновків? СРСР як імперію знищила деградуюча партеліта. Людей до владних структур тоді продукували на одному “конвейєрі”. Отже важливо врахувати, що ротація еліти на всіх рівнях – перший і найважливіший аргумент нашого шляху до демократії, до справжньої суверенності держави, до громадянського суспільства.

У нас інтелігенцію опущено до рівня люмпена, з нею ніхто не рахується. Вчителя, медика, науковця приречено на злидні. Інтелектуальний капітал до такого низького рівня жоден уряд не доводить навіть у традиційно бідних суспільствах. Це факт для серйозного осмислення та рішучих заходів владоможців.

На запитання “Чи матимуть можливість ваші діти увійти до складу правлячої еліти України?” відповідь теж невтішна. 62,0 % опитаних громадян дали відповідь – “ні”, “тільки за певних умов” – 21,4 %, скоріш за все так – 1,9 %; інші – 1,5 %; не змогли відповісти – 13,2 % [5, с. 10]. Ось те, що є, а не те, що декларується.

Тому і не дивно, що в доповіді Верховній Раді 15 травня 2003 року В. Довженко, голова Держкомітету у справах сім’ї та молоді, навела таку цифру: 40 % молоді заявили, що “хотіли б народитися в іншій країні”. Для кого ж ми будуємо державу? Водночас 40 % молоді хоче започаткувати власну справу. Зробімо все, щоб на нашій землі вони, наші діти та онуки, були господарями. А ми вже говоримо про можливість продажу землі іноземцям! Чи на часі така торгівля?

За даними опитувань Центру ім. О. Разумкова, більшість громадян вважає, що в Україні не дотримуються конституційні їхні права: право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (90 % опитаних); на охорону здоров’я (81 %); на повагу гідності людини (79 %); на працю і можливість заробляти на життя (79 %); право на соціальний захист (78 %) та інші. То яким чином формуватиметься у населення громадянська позиція?

Що ж до становлення громадянського суспільства, то визначальним критерієм його є становлення середнього класу. Тим часом, за підсумками 2002 року, до категорії бідних офіційно віднесено 28 % населення, до жебраків – майже кожен шостий громадянин. В Україні люди помирають на 10 років раніше, ніж у країнах Європейського Союзу. За останнє десятиріччя населення скоротилося на 4 мільйони чоловік. Причин багато. Шукаймо шляхи виходу із цього стану мудрою стратегією еліти!

Але ж нинішня політична еліта визнанням та відчутною підтримкою з боку суспільства не користується. Всього 6 % населення засвідчує своє позитивне ставлення до правлячих кіл, 53 % їм не довіряє, а 30 % до правлячої еліти ставиться абсолютно байдуже [5, с. 10].

Великою помилкою є те, що протягом 1991 – 2003 років на найвпливовіші посади в системі влади призначалися вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів (вони складають 73 %). А серед осіб, що обіймали і обіймають посади голів обласних державних адміністрацій, таких майже 80 % (починаючи з 1995 року). Громадяни живуть своїми інтересами, управлінська і політична еліта—своїми. Тоді виникає запитання: “Хто кого і для чого обирає?” Або ще гостріше: “У кого найперше має бути сформована державницька психологія?”

Причини суспільної неефективності сучасної української політичної еліти – не брак у неї знань та умінь, а те, що у неї немає необхідності враховувати інтереси суспільства. Необхідність врахування інтересів народу диктується або моральними принципами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Першої якості наша новоспечена буржуазія не має. Як і двох останніх. 87 % теперішньої еліти – вихідці із сіл та маленьких міст. Династії інтелігенції в Україні знищені як фізично, так і урбанізацією останніх радянських десятиліть. До того ж нині частина молодої еліти потихеньку залишає Україну, шукаючи кращих умов життя в інших країнах.

Досить цікавими (негативними) ознаками нашої еліти є набуття нею формальних ознак елітності: наукові ступені і звання, купівля “благородних” титулів, демонстративна релігійність, отримання політиками церковних нагород, членство у церковних комітетах. Це має бути, але за заслугами, а не купівлею чи тиском на відповідні структури. Така еліта творить суспільство за власними уподобаннями.

На думку об’єктивних аналітиків суспільно-політичних процесів, позитивні зміни настануть через життя одного покоління. Так, об’єктивні закони розвитку зроблять своє, але було б краще, якби скоріше ми це усвідомили. Тут є великий і відповідальний пласт роботи для наших науковців, ЗМІ та громадських інститутів українського суспільства, які вже виникають.

У парламенті репрезентація депутатами громадських інтересів не завжди є адекватною їхнім передвиборчим гаслам. Приблизно так можна охарактеризувати і політичні партії – середовище формування політичної еліти. Критики на адресу уряду, депутатів багато. Громадяни ж їх обирали. І вони повинні перед громадянами звітувати за виконання обіцяного. Проте у нас не вироблено механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством. І це найбільше шкодить суспільному розвиткові України. Ніхто ні за що не відповідає і ні про що не звітує перед народом. В Основному Законі (Конституції) не передбачено навіть звіту Президента держави за виконання передвиборчої програми наприкінці його каденції.