Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження

   4. Iсторизм.

   Iсторизм [Див.:17;33;36;37] як  методологiя був створений на  кiнцi  50-х рокiв ХХ  ст.  для вирiшення проблем пов'язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.

   Визначаючи мiсце методологiї  iсторизму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма  створення структурно самовизначеної розвинутої науки.

   Iсторизм запозичує  у конвенцiоналiзма  дозвiл рацiонально приймати за згодою не тiльки  просторово-часовi  одиничнi  "фактуальнi  тверження",  а також i просторово-часовi унiверсальнi теорiї. Об'єктом i предметом даної методологiї становлять не  iзольована  теорiя чи сукупнiсть теорiй,  а їх системи, що iнодi, наприклад, називають:  "наукою",  "парадигмою", "науковою школою", "напрямком",  "дослiдницькою програмою"  та т.п.  з конвенцiонально прийнятим (i  тому згiдно до заздалегiдь вибраних  рiшень,  розробленого  плану)  "неспростовним"   ядром,   яке  визначає  проблеми  для  наукового  вирiшення,  прийнятнi засоби їх  вирiшення,  видiляє  захиснi  допомiжнi гiпотези, передбачає можливi фальсифiкацiї i переможно перетворює їх в підтверджуючі приклади.

   Якщо в  лiтературi,  яка розглядає  проблеми фiлософiї науки поняття "iндукцiя",  "дедукцiя",  "конвенцiя" та "фальсифiкацiя"  (у  розумiннi,  яке було запропоноване К.Поппером) як окремi методичнi  процедури вже  набули усталено характеру,  то поняття "метод iсторизму" не має поширеного вжитку. Здебiльшого, методологiю iсторизму  розумiють  як  звернення  фiлософiв  науки iсторичної школи до  iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.

   Вiдкриття методу   "iсторизму"   належить  Томасу  Семюелу   Куну [Див.:25.-с.61-82].  Вiн,  розглядаючи  процеси  парадигмальних  змiн через порiвняння "нормальної" та "революцiйної" науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових  товариств,  виявив,  що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та виконувати функцiю методу.

   У книзi "Структура наукових  революцiй" [Див.:17] зазначено, що  в  процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн називає "гештальт-переключеннями". Суб'єктом гештальту є особистiсть, що всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечують ряд розповсюджених наукових переконань як анахронiзми.

   У свою  чергу,  в  працях  Iмре  Лакатоса  [Див.:18.-с.323-336;  25.-с.106-135] було показано,  що нi  генiальнiсть яскравих особистостей,  нi  еврiстичнiсть  та  зручнiсть  нового знання не стають  вирiшальними аргументами для наукового товариства у  процесi  визнання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної наукової школи,  яка дотримується "своїх" "загальноприйнятих"  уявлень.  Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються  абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). А  оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є "антинаукове"   -  за  межами  здорового  глузду  (у значеннi  Дж.Е.Мура  [Див.:10-с.130-154]).

   Визначення процесу,  за допомогою  якого реально знiмається вказана  проблема,  вдалося  зробити  Т.Куну  через  аналiз  процесiв  вiдновлення наукових кадрiв певної наукової  школи.  Безпосередньо  онтологiчно методологiчну  функцiю,  як  визначив  Кун,  виконують  пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi  створюються  вiдповiдними науковцями,  що завжди мають власнi науковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується дидактичною  обробкою  iсторiї  науки окремим ученим (найчастiше неусвiдомлено).  Оскiльки кожен пiдручник є систематизований  виклад  вiд "простого" до "сучасного" надбань певної галузi пiзнання, тодi  "сучаснi" уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися  у  загальнонауковий iсторичний здобуток.  У виглядi пiдручника iсторiя,  вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально  "дiючим"  методом  не  тiльки рацiонального єднання нових наукових  уявлень з попереднiми у несуперечливу систему,  а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв. У цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться  у  логiчному  пiдпорядкуваннi  новiй  класифiкуючий  системi (конвенцiя) та методу фальсифiкацiї,  як засобу  обґрунтування науковостi нової конвенцiї.

   На вiдмiну вiд методологiчного  фальсифiкацiонiзма, для iсторизму вихiдним  пунктом  є  не  встановлення  гiпотези,  котра  фальсифiкується (а отже - логiчно несуперечлива), а визначення методологiчного  принципу  свiдомої  систематизацiї  наукових  знань для  вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної  матрицi (Кун),  дослiдницької  програми (Лакатос),  концептуальної  змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд).  Iсторизм виявляє,  що  проста  фальсифiкацiя (у попперiвському розумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким  чином  зникають великi негативнi вирiшальнi експерименти Поппера як засоби остаточного встановлення найбiльш близької  до iстини теорiї.  За Поппером, вирiшальний експеримент описується  деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно  ж методологiї iсторизму - нiяке прийняте ним базисне твердження само по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю.  Такий  конфлiкт  може  породжувати  проблему  (бiльш-менш важливу),  але нi за яких  умов не може вирiшити її.  Тому попперiвська модель "пропозицiй та  спростувань" спирається на думку, що за висуненням пробної гiпотези слiдує експеримент,  який показує її хибнiсть. Iсторизм же визнає,  що  для  системи  теорiй  (науки)  жоден  експеримент  не  є  вирiшальним в той момент,  коли вiн проводиться, а тому "зростання" наукового  знання  вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї  одного роду.  Цi родовi особливостi науки формуються саме за допомогою iсторизму,  який  зобов'язує науковцiв неусвiдомлено ставати  на позицiї саморефлексiї у процесi  обґрунтування  iсторiєю  своїх  особистих наукових уявлень.  Отже написання нормального пiдручника  обов'язково перетворює науковця у фiлософа науки,  що дотримується  певної методологiї.

   На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм  визнає, що теоретична наука прогресуюча (та, що має майбутнє) тiльки тодi, коли емпiричному ростовi передує її теоретичний рiст,  тобто коли вона може  передбачати новi факти.  I навпаки - теорiя регресує, якщо її теоретичне зростання вiдстає вiд її емпiричного,  тобто якщо  вона  дає  тiльки   запiзнiлi   пояснення   або  випадкових  (непередбачених)  вiдкриттiв, або фактiв, передбачуваних та вiдкритих носiями конкуруючих  теорiй.  Якщо  певна наукова школа чи традицiя (парадигма,  концепцiя, дослiдницька програма) прогресивно пояснює бiльше, анiж  конкуруючi, то вона витiсняє їх i останнi можуть бути вiдкинутi.

   У межах парадигми,  теми, дослiдницької  програми - деяка теорiя  може  бути  замiнена  на кращу теорiю,  тобто таку,  котра пропонує  узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних  даних,  анiж її попередниця, частина якого в подальшому підтверджується.  Таким чином, поряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що  науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї,  а  не  тiльки  фальсифiкуючими  прикладами.  Емпiрична  "фальсифiкацiя"  i реальна "вiдмова" вiд вже створеної  теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.

   Так, за  допомогою  вчення  про дослiдницькi програми як теорiю   наукової рацiональностi,  iсторизм  свiдомо доповнює  iнтерналiськi  принципи  екстерналiськими,  оскiльки,  ця  методологiя  проводить  вiдрефлексовану демаркацiйну лiнiю мiж  зовнiшньою  i  внутрiшньою  iсторiєю [Див.:18.-с.322-336]. Бiльш того, це вважається єдиним поясненням рiзної швидкостi розвитку рiзних парадигм, концептуальних  зрушень чи дослiдницьких програм.

   В фiлософськiй  лiтературi  набула   поширення   мiфологiзована  версiя  тлумачення  концепцiї "методологiчного  анархiзму" П.Фейєрабенда та   двух   його    принципiв:    "полiферацiї    теорiй";  "неспiвмiрностi теорiй".  У рiзних її варiацiях не помiчають, що  Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснування "когнiтивно єдиної науки",  а його принципи становлять  методологiчне  обґрунтування та рацiональне пояснення процесу "подiлу"  наук. Так,  "фiзика ядра" неспiвмiрна з "фiзикою класичної  механiки",  хоча  обидвi цi науки є наслiдок "полiферацiї" "єдиної  фiзики". Ця  концепцiя важлива тим,  що вона спростовує уявлення,  яке криється за поняттям "диференцiацiя  науки".  Останнє  поняття  вимагає  обов’язкового  вiрування  в iснування єдиної науки,  що не  вiдбувається при використаннi поняття "полiферецiя".  Згiдно з поняттям  "полiферацiя"  "єдина  Наука"  можлива  лише  у  виглядi  соцiального iнституту;  як "екстернальний", а не когнiтивний феномен.

   Виходячи з  того,  що  в   методологiчному анархiзмi полiферацiя   розглядається у зв'язку з фактами  iгнорування "наявних"  методологiчних  норм i правил,  рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда  роблять висновок про його концепцiю як про  пропаганду  суцiльного  iррацiоналiзму.  Однак,  нiхто  не знайде у П.Фейєрабенда тези про  заперечення логiко-математичних процедур пiзнання,  а вiдповiдно здатностi розуму  бути  у  злагодi  iз   самим   собою   [Див.:18.  -с.419-470]. Таким чином безперечним досягненням фiлософiї методологiчного анархiзму слiд визнати  змiстовне  загострення  проблеми  взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.

   За сферу застосування методологiї  iсторизму здебiльшого  визнають процеси свiдомого формування наук, що спочатку почали вiдбуватися у зв’язку з мiлiтаризацiєю фундаментальних дослiджень,  а  сьогоднi - загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзнавальної дiяльностi вiд традицiйних сфер  життєдiяльностi  людностi  до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням наукових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими програмами, концептуальними  змiнами.  Аналiз iсторичного поступу тiєї  чи iншої науки дозволяє виявляти,  наприклад, структурування науки на рiзнi програми, що мають чiтко окреслене "жорстке ядро", визначити багатоманiтнiсть окремих парадигм . Так, у книгах Л.А.Солов'я  та О.I.Кедровського (1980-1988) вирiзняється п'ять програм обґрунтування математики.  А в книзi В.С.Крисаченка  "Людина  i  бiосфера"(1998)  визначено  вiдмiнностi шiстнадцяти програм бiологiчного  пiзнання. У книзi В.С.Лук'янця, А.М.Кравченка, Н.А. Гудкова "Фiзико-математичне пiзнання:   природа,  основи,  динамiка"  вирiзнено  шiсть iсторично сформованих парадигм фiзики. 

Використана література

   1. Конт О.  Дух положительной  философии. -СПб.,1910.

   2. Уэвелл В.  История индуктивных  наук в 3-х тт.  -Т.1.  -СПб.,  1897.

   3. Тюхтин В.С.  Диалектико-материалистический принцип отражения  и творческий характер познания // Творческая природа научного познания. -М.,1984. -с.15-26.

   4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.

   5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження  його рiзних форм. -К.,1995.

   6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.

   7. Дьюи Дж. Психология и педагогика  мышления. - М., 1915.

   8. Карнап Р. Философские основания  физики. Введение в философию   науки. - М., 1971.

   9. Carnap  R.  The  Methodological  Character  of   Theoretical  Concepts//Minnesota Studies   in   the   Philosophy   of  Science.  -Minneapolis,1956.

   10. Карнап Р. Значение и необходимость. - М., 1959.

   11. Тарский А.  Введение в логику  и методологию дедуктивных наук. - М., 1948.

   12. Weiberg J.  Review  of  Studia  Philosophica,  v.I  //  The  Philosophical Review, v.XLVII.

   13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. - М., 1907-08.

   14. Мах Э.  Познание и заблуждение.  Очерки по психологии исследования. -М.,1909.

   15. Мах Э.  Анализ ощущений и  отношение физического к психическому. -М.,1908.

   16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. - М.,  1957.

   17. Витгенштейн Л. Логико-философский  трактат. - М., 1958.

   18. Шлик М.  О  фундаменте  познания//Аналитическая  философия:  Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.

   19. Куайн У.  Вещи и их место  в теориях//Аналитическая  философия: Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.

   20. Конт О.  Курс  положительной   философии  в  3-х  тт.  -Т.1.  -СПб., 1899.

   21. Милль Дж.С.  Система логики  силлогистической и индуктивной.  -СПб.,1914.

   22. Рутковский Л.В.  Критика методов  индуктивного доказательства//Избранные  труды русских логиков ХIХ века/Составитель Н.И.Кондаков.-М.:Из-во АН СССР,1956.

   23. Хилл Т.И. Современные теории  познания. -М.,1965. 

WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я тут навчаюсь