Контрольна робота з «Адміністративне право України»

     Основними завданнями Державної служби є: участь у формуванні та реалізації державної  політики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного  призначення; забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в Україну, вивезення з України, реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо забезпечення населення і закладів охорони здоров'я якісними, високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу, зберігання, застосування, утилізації та знищення.

     Для реалізації державної політики у  сфері забезпечення санітарного  та епідеміологічного благополуччя населення, безпеки для здоров'я  і життя людини середовища життєдіяльності, узагальнення практики застосування законодавства  у сфері забезпечення санітарного  та епідеміологічного благополуччя населення, визначення першочергових заходів щодо профілактики інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань, радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров'я і життя факторів середовища життєдіяльності, забезпечення санітарно-епідеміологічного нормування тощо створена Державна санітарно-епідеміологічна служба, яка є урядовим органом державного управління, діє у складі МОЗ і йому підпорядковується, правовий статус якої регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999р.

     Постійно  діючим колегіальним дорадчим органом  при МОЗ, утвореним для розгляду і вирішення найважливіших питань забезпечення санітарного і епідеміологічного  благополуччя населення та діяльності санітарно- епідеміологічної служби України  є колегія державної санітарно- епідеміологічної служби України. Склад колегії затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України.

     Спеціально  уповноваженим компетентним органом  у сфері контролю за обігом в Україні  наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів є Комітет  з контролю за наркотиками. Він є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства охорони здоров'я України та йому підпорядковується. Правовий статус Комітету визначається Положенням про Комітет з контролю за наркотиками, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2003 р. №1446. Відповідно до цього положення, основними завданнями Комітету є: участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; забезпечення державного регулювання у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; здійснення державного контролю у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; взаємодія в установленому законодавством порядку з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками ООН, Комісією з наркотичних засобів ООН.

     Право контролю над органами, що здійснюють державне управління і регулювання у сфері охорони здоров'я громадяни реалізують як особисто, так і через найрізноманітніші громадські об'єднання. Однією з них є Товариство Червоного Хреста України, яке є всеукраїнською добровільною громадською гуманітарною організацією. Правовою основою його діяльності є Закон України від 28 листопада 2002 року «Про Товариство Червоного Хреста України». Як зазначають норми ст. 12 цього закону, товариство має право представляти і захищати законні права та інтересисвої, а також своїх членів в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, органах судової влади. Норми Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» надають право профспілкам медичних працівників здійснювати контроль за виконанням колективних договорів у закладах охорони здоров'я.

2. Проблеми вдосконалення контролю за обігом лікарських засобів.

   Проблема  контролю за нелегальним обігом лікарських засобів є актуальною для України, - зазначив заступник міністра Валерій Бідний с на одній з прес-конференції. Одним з проблемних питань обігу лікарських засобів є немедичне вживання лікарських засобів (трамадолу, трамалгіну тощо). На сьогодні нормативно-правовими актами МОЗ України обіг цих препаратів регулюється рецептурним відпуском на спеціальних бланках та предметно-кількісним обліком. Таких заходів контролю недостатньо для регулювання немедичного використання цих лікарських засобів. Немедичне вживання отруйних, сильнодіючих, одурманюючих лікарських засобів створили соціальну напругу у суспільстві, оскільки кількість таких ліків, які знаходяться в обігу на території України та використання їх за медичними показниками відрізняється у десятки разів. Щодо незаконного обігу ліків, необхідно взяти до уваги 3 аспекти даної проблеми: виробництво, використання в аптечній мережі та зміна підходів до ліцензування препаратів.

   Підготовлено  проект змін до статті 21 Закону України "Про ліцензування певних видів  господарської діяльності", яким передбачається дозволити введення додаткових підстав для анулювання ліцензії на провадження господарської  діяльності в сфері охорони здоров’я. В свою чергу, це дасть змогу внести зміни до спільного наказу від 12.01.2002 р. №3/8 «Про затвердження Ліцензійних  умов провадження господарської  діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами. Таким чином, торгівля з порушенням порядку відпуску соціально-небезпечних лікарських засобів  буде заборонена і стане підставою для анулювання ліцензії. Такий крок дасть змогу внести до Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами підстав для анулювання ліцензії суб’єктам господарювання, що порушують законодавство в сфері обігу трамадолу та інших соціально небезпечних лікарських засобів.

   МОЗ підготовлено проект змін до норатиних актів.

1. Проект  змін до статті 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Пропонується Статтю 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 36, ст. 299; 2004 р., N 38, ст. 468) доповнити новим абзацом наступного змісту: „Додаткові підстави для анулювання ліцензії на провадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я визначаються спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність у цій сфері”.

2. Зміни  до спільного наказу Державного  комітету України з питань  регуляторної політики та підприємництва  від 12.01.2002 р. №3/8 «Про затвердження  Ліцензійних умов провадження  господарської діяльності з виробництва  лікарських засобів, оптової,  роздрібної торгівлі лікарськими  засобами». Пропонується внести  зміни до п. 2.1.3 Ліцензійних умов  провадження господарської діяльності  затверджених спільним наказом  МОЗ та Держпідприємництва від  12.01.2002 р. №3/8 доповнивши його абзацом  наступного змісту: «Торгівля з  порушенням порядку відпуску  соціально-небезпечних лікарських  засобів забороняється та є  підставою для анулювання ліцензії. Перелік соціально-небезпечних лікарських  засобів затверджується МОЗ України».

3. Проект  Наказу МОЗ України «Про затвердження  Переліку лікарських засобів  за міжнародними непатентованими  назвами, немедичне вживання яких  є соціально небезпечним та  які не відносяться до наркотичних  засобів, психотропних речовин  та прекурсорів». Наказом затверджується  Перелік лікарських засобів за  міжнародними непатентованими назвами,  немедичне вживання яких становить  соціальну небезпеку суспільству  та визначається , що такі лікарські  засоби підлягають предметно-кількісному  обліку в закладах охорони  здоров’я та у виробників лікарських  засобів. Затвердження Наказу необхідно для посилення контролю за обігом лікарських засобів, немедичне вживання яких є соціально небезпечним та які не відносяться до наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів.  

3. Нормативно  правове забезпечення та державне регулювання  у сфері трансплантації органів та тканин людини.

   У клінічній трансплантології широко використовується пересадка тканин і клітин за наявності відповідної  патології. Особливої уваги заслуговує культура клітин і тканин ендокринних  органів. Результати експериментальних  та клінічних досліджень свідчать про високу ефективність застосування цього методу у процесі лікування таких ендокринних захворювань, як цукровий діабет, гіпотиреоз, гіпокортицизм, гіпопаратиреоз, а також різних видів порушень статевої функції у чоловіків і жінок. За узагальненими даними, сучасна світова потреба складає не менше одного мільйона клінічних трансплантацій нирки, серця, печінки, не враховуючи інших органів.

     Питання трансплантації і, зокрема, її правового регулювання, на сьогоднішній день є найбільш актуальними. Це зумовлює необхідність пильної уваги до цих проблем з боку медичних працівників і юристів, що вивчають медичне право. Законодавча регламентація трансплантації, здійснювана Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999року № 1007-XIV, повністю не усунула наявні проблеми. Існує певна кількість невирішених питань, що негативно позначаються на юридичному забезпеченні трансплантології. Правові, морально-етичні і загальні медичні аспекти трансплантації вимагають подальшого вивчення з наступними пропозиціями по удосконаленню законодавства України в галузі пересадки органів та інших анатомічних матеріалів людини.

     Трансплантологія - це наука, що займається питаннями  трансплантації  органів і тканин людини.

     Актуальність  висвітлення правових особливостей трансплантології в рамках курсу  медичного права підтверджується перш за все існуванням у даний час цілого ряду чинників, що ускладнюють правильне юридичне тлумачення трансплантації органів і тканин. По суті, пересадка в кожному випадку стосується водночас двох людей - донора і реципієнта, що зумовлює особливий характер правової регламентації. Ця особливість відрізняє трансплантацію від інших медичних втручань.

     Основні чинники, котрі обумовлюють актуальність правового регулювання трансплантології в наший країні, можна поділити на дві групи: що раніше сформувалися і виникли останнім часом. До першої групи належать обставини, актуальні як у період зародження трансплантації, так і в даний час. Мова йде про морально-етичні, правові і медичні аспекти констатації смерті мозку людини, тривалість проведення реанімаційних заходів тощо. Реалії ж сьогоднішнього дня додали низку проблем, з яких виділяються: визначення правового статусу тканин і органів після вилучення з організму, наділення правом розпоряджатися тілом померлої людини, особливості правомірності донорства живих людей, потенційна небезпека криміналізації трансплантології та ін.

     Для визначення загальних принципів, на основі яких передбачається здійснювати  юридичну регламентацію трансплантації, доцільно використовувати загальноправовий науковий підхід, згідно якого розрізняють  принципи права і принципи правового  регулювання. Стосовно трансплантації принципами права можуть вважатися  основні положення, які відображають її зміст і вже знайшли втілення в нормативно-правових актах. В той же час принципи правового регулювання - це керівні ідеї, передумови, які можуть бути використані як базис для побудови норм права. Взаємозв'язок принципів права і принципів правового регулювання ілюструється фактом, згідно якого принципи права, будучи своєрідним каркасом законодавчих актів, запроваджуються в життя за рахунок попереднього визначення принципів правового регулювання.

     З позицій сьогоднішнього стану медичного  права, як загальні принципи правового  регулювання пересадки органів  та інших анатомічних матеріалів необхідно зазначити такі: принцип  поваги і дотримання прав пацієнта;  принцип дотримання черговості згідно "листа очікування"; принцип  декомерціалізації пересадок органів  та інших анатомічних матеріалів людини; принцип інтеграції в міжнародні трансплантологічні співтовариства. Представлені принципи повинні слугувати як установка для осіб, що вивчають медичне право, для осіб, що цікавляться питаннями трансплантології, і для законодавців при розробці нормативно-правових актів з питань трансплантації.

     В будь-який час головною турботою лікарів  має бути здоров'я їх пацієнтів. І донор, і реципієнт є пацієнтами, і тому повинні бути прийняті заходи для захисту прав двох сторін. Крім того, одним з найважливіших положень є те, що можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення звичайних стандартів медичної допомоги. Тому незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього повинні застосовуватися єдині стандарти медичної допомоги.

     Важливий  у цьому контексті аргумент - право  пацієнта на фізичну  недоторканність. У цьому ракурсі розглядається  неможливість здійснення як вилучення  органу або тканини, так і пересадки  трансплантанта без отримання добровільної інформованої згоди. Тут обов'язковим  є якомога повніше обговорення  пропонованої процедури з донором і реципієнтом. Лікар повинен бути об'єктивним при обговоренні процедури, при наданні інформації стосовно ризику і можливих небезпек, при поясненні можливих альтернативних процедур. А також він не повинен підтримувати очікування пацієнтів та їх представників, що не виправдані обставинами. Крім того, інтерес лікаря з поглиблення наукових знань завжди має бути вторинним по відношенню до покращання  здоров'я пацієнта.

     Соціально-економічні і суспільно-політичні зміни, події  останнього десятиліття у нашій  країні, обумовлюють необхідність пильнішої  уваги до проблем прав і законних інтересів пацієнтів при здійсненні лікування за допомогою трансплантації. У більшості людей підвищився рівень правових знань стосовно їх прав при здійсненні лікування. В зв'язку з цим початкові знання, а на їх основі повага і дотримання прав і законних інтересів пацієнтів - вимога часу як для медичних працівників, так і для юристів, котрі спеціалізуються в галузі медичного права.